Коцюк Віталій Євстахович

Коцюк Віталій Євстахович (20 липня 1952, Вовковиї Демидівського р-ну Рівненської обл. — 5 липня 1997, Київ) – український журналіст, літературознавець, мистецтвознавець, культуролог.

Життєпис і журналістська діяльність

Віталій Коцюк (праворуч) з братом Миколою, батьком Стахом Євдокимовичем і матір’ю Вірою Павлівною. Вовковиї. 1959 р.

Походив з селянської родини. Навчаючись у середній школі с. Вовковиї, захоплювався поезією, брав участь у шкільній літературній студії під керівництвом вчителя української мови І. М. Бондарчука, друкувався в районній газеті та в обласній газеті «Червоний прапор». По закінченні школи навчався у Львівському поліграфічному ін-ті ім. Івана Федорова (1969–1974; тепер Українська академія друкарства). Проходячи студентську практику в київському видавництві «Мистецтво», поставив собі за мету долучитись до мистецької громадськості столиці.
Після закінчення ін-ту працював у «Політвидаві України», Міністерстві культури України, брав участь в етнографічних експедиціях Михайла Сікорського. Після двох років військової служби (в Туркменії) повернувся до Києва. Прибл. з 1980 до 1987 р. працював завідувачем відділом літератури і мистецтва в редакції газети «Молода гвардія». Праця в «Молодій гвардії», за оцінками мистецької громадськості, стала злетом у діяльності Віталія Коцюка. Разом з проф. Київського державного університету Василем Яременком він створив серію статей про митців українського Розстріляного відродження 1930-х рр., стосовно яких В. Коцюк, за оцінкою мистецтвознавця М. Г. Лабінського, «поставив собі за мету відновити розтоптану справедливість, повернути чесне ім’я». Тож він почав публікувати на сторінках «Молодої гвардії» твори репресованих за пів століття до того Валер’яна Підмогильного, Євгена Плужника, Михайля Семенка та інших розстріляних сталінським режимом українських письменників і поетів.
Віталій Коцюк збирав навколо себе цікавих, творчих особистостей. Він намагався популяризувати творчість сучасних йому митців (зокрема, шістдесятників), які зберігали історичну пам’ять України, були під забороною радянської цензури. За спогадом письменника і громадського діяча Максима Стріхи, «дуже багато авторів з вдячністю згадують київську «Молодіжку» з середини вісімдесятих». Завдяки В. Коцюкові стали друкованими Максим Стріха, Іван Малкович, Олександр Гриценко, Володимир Діброва, Віктор Неборак, Григорій Кочур та ін. Це легендарна людина в Києві. Він робив газету, через яку пройшло десятки людей, котрі зараз складають еліту середньої генерації української літератури», – писав про Віталія Коцюка український бард, журналіст, поет і громадський діяч Андрій Панчишин. В коло його журналістської діяльності потрапляють дисидент Семен Глузман, краєзнавець-подвижник Михайло Сікорський, творець унікальної колекції та музею Іван Гончар, перший директор музею-заповідника «Козацькі могили» під Берестечком Павло Лотоцький, фанатичний дослідник Леся Курбаса Микола Лабінський, Станіслав Чернілевський з його кіноепопеєю про Василя Стуса та багато інших незвичайних, одухотворених особистостей.

Високо оцінював діяльність Віталія Коцюка письменник Валерій Шевчук:
«Віталія захоплювали люди, котрі творили духовні подвиги, саме про них він найбільше й любив писати. […] Він мав дар до контакту з людьми. Саме цим можна пояснити, що, не бувши членом партії, вів у газеті відділ культури, […] відтак вона й стала літературніша від “Літературної України” і культурніша від “Культура й життя”. […] Причому вмів повести все так мудро, що в тодішнього ЦК комсомолу, якому була підпорядкована газета, ця його діяльність не викликала ані підозри, ані негативного ставлення. […] Відтак “Молода Гвардія” стала однією з найчитабельніших газет в культурному Києві. […] А щоб здійснити такий чин, треба було бути мудрим, як змій, і тактичним, і вигинливим, і вміти розширювати ті шпари, в які могла б просочитися вільна стихія, щоб залізобетонну греблю прорвати, а застояна, замуліла вода життя нашого тодішнього змогла вільно понестись, вимиваючи застійний намул і сморідні тоні. Віталій не був із тих, котрі беззастережно і сміливо кинули виклик Дракону й пішли в концтабори, але був із тих, котрі мурашиною, часом неприємною і невдячною працею дбали, щоб у повітрі більшало кисню, щоб воно очищалося, щоб зрештою всі ми здобували не затруєну їжу, а чистий духовний хліб, тобто був ніби снігоочисна машина, котра пробиває в заметах дорогу. І справді, “Молода Гвардія” при ньому стала таки молодою, на свій час свіжою й цікавою газетою; коли ж він звідти пішов, то й газета захиріла, а згодом і упала».

І. Малкович, О. Забужко, В. Коцюк, І. Римарук, Ю. Мезенко, Д. Кремінь

Згодом продовжив діяльність на посаді заступника головного редактора журналу «Україна», де по-справжньому розкрився творчий дар Віталія Коцюка як есеїста-мистецтвознавця. Згадуючи В. Коцюка, Валерій Шевчук писав:
«В “Україні” він більш сформувався не як організатор, а як автор. […] Саме в цей час Віталій уже зміг без озирок говорити про те, що він думав і як думав. Загалом, коло його інтересів звузилося, але й набрало визначеності: серія статей про музеї, але в переважній більшості – статті про художників […]. Чому ж саме за художників узявся В. Коцюк, треба пояснити. Річ у тім, що в тоталітарні часи образотворче мистецтво виразно розкололося на офіційне, яке виставлялося на виставках, і неофіційне, так зване мистецтво для майстерень. Саме останнє й зацікавило В. Коцюка, зокрема авангардове, яке вабило його».
Віталій залишався активним, патріотично спрямованим публіцистом і культурологом. У 1989–1995 рр. він створив серію статей про багатьох художників, зокрема, про Анатолія Марчука, Віктора Цимбала, Віталія Мовчана, Олену Марійчук, Романа Романишина, Людмилу Семикіну. Виводячи твори цих митців на кольорові вкладки “України”, журналіст представляв громадськості їхній самобутній творчий доробок, відторгнутий заскорузлою і догматичною радянською системою. Не цурався в той час і політичної публіцистики, зокрема гостро виступав проти імперських марень колись чільного дисидента О. Солженіцина.
У сер. 1990-х рр. працював в УНІАН. Останньою стала робота зав. відділом літератури в газеті «День» у 1996-1997 рр. За спогадом журналістки Яніни Соколової, Коцюк сумно називав свій відділ «украноїмовним гетто» в цілому російськомовної на той час столиці України.

Обставини смерті
З 1983 р. Віталій Коцюк мешкав у м. Боярка біля Києва (спочатку на вул. Парковій, а останні роки житті – на вул. Тарасівській). Мав дружину Марію та доньку Лесю. Увечері 23 червня 1997 р. він не повернувся з роботи, а наступного ранку якимось чином добрався додому в шоковому стані, з опіками І-ІІ ступеню і травмами голови. Був доставлений у реанімацію опікового відділення Київської обласної лікарні. Первісні свідчення про напад у нічній електричці невдовзі змінив. У ніч з 4 на 5 липня журналіст помер у лікарні. Таємничі й суперечливі обставини смерті Віталія Коцюка залишились нез’ясованими, як і смерті багатьох його колег у той період.

Валерій Шевчук: «Відчуття якоїсь нереальності чи абсурду, адже зі світу відійшов один із найсвітліших, кого я зустрічав. Здається, це була його особлива риса, визначальна риса – випромінювати світло. І яким треба бути нелюдом, думав тоді я, щоб підняти руку на такого доброго, мирного, такого трудящого й інтелігентного? А з другого боку, коли нечистій силі протиставляється чиста, думається мені, то ж чи та чиста буде каятися, отямлювати ся, чи ж перейде на бік чистої? Аж ніколи! Вона закипить уже з самої люті, що така чиста сила на світі є, тож зробить усе, аби її потоптати, викорінити, знищити із притаманною собі лютістю й нещадністю. Бо роз’юшений від крові хам, стріляючи в 1937 році у двійника В. Коцюка В. Підмогильного, чи у високого мудреця М. Зерова,чи в сивого і красивого Л. Курбаса, не відчував жодних мук сумління. Відчував, гадаю, швидше жорстоке задоволення, адже коли ти хам, вважають такі люди, то й усі мають бути хамами, а коли ти не такий – то “кулю гаду”! Страшне двадцяте століття, те, в якому мусимо жити!»

Пам’ять
До першої річниці смерті друзі-журналісти поставили надгробок на могилі Віталія Коцюка (1998; Нове кладовище в Боярці. Робота видатного художника Анатолія Казанського). До третьої річниці колеги журналіста видали книжку вибраних праць (Віталій Коцюк. Дорога пам’яті. Статті, бесіди, інтерв’ю. «Сфера». Київ, 2000). У післямові редактор-упорядник Михайло Москаленко зазначив: «Книжка вибраних статей та інших матеріалів Віталія Коцюка «Дорога пам’яті», не претендуючи на вичерпність, усе ж неспростовно свідчить, що його мистецький доробок, – до речі, зовсім не такий малий, – якраз і є містким і тривким втіленням того, що Віктор Гриневич дуже точно назвав рідкісною і не нарочитою українською справжністю. Того, ким і чим Віталій Коцюк був і залишився».
Ім’я Віталія Коцюка викарбувано на меморіальній дошці «Пам’яті журналістів, що віддали життя за правду» поміж 18 імен вбитих журналістів на фасаді центрального офісу Національної спілки журналістів України за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 27-а (2001 р.).


Посилання

  • Коцюк Віталій. Дорога пам’яті. Статті, бесіди, інтерв’ю. «Сфера». Київ, 2000.
  • Плескач Гліб. Віталію, виживи! // День. 25 червня 1997 р. С.1-2.
  • Ильченко Александр, Корчинский Александр. Кто сразил журналиста: бандиты или… электродуга? // Киевские ведомости. 26 червня 1997 р. С. 1, 13.
  • Світ без Віталія. [Некролог] // День. 8 липня 1997 р. С. 1.
  • Прощавай! Ти залишаєшся з нами // День. 10 липня 1997 р. С. 1.
  • Бориско Юлія. З`ясовуються обставини загибелі журналіста Віталія Коцюка // День. 15 липня, 1997 р.
  • Лігачова Наталя, Кукса Віталій. Він не дожив до 45-ти шістнадцять днів… // День. 25 липня 1997 р. С. 1, 11.
  • Андрухович Юрій. Без Віталія, з Віталієм // День. 25 липня 1997 р. С. 11.
  • Жежера Віталій. Харизматичний Сну-Смумрик // День. 25 липня 1997 р. С. 11.
  • Стріха Максим. Реквієм по редакторові // День. 25 липня 1997 р. С. 11.
  • Гриневич Віктор. Сторож над прірвою. Минув рік після трагічної загибелі нашого друга й колеги Віталія Коцюка // День. 4 липня 1998 р. С. 6.
  • Джеймс Мейс. Свобода наклепу, або Наклеп на свободу // День. 31 липня 1999 р.
  • Шевчук Валерій. Нечистій силі можна протиставити лише чисту силу // Дорога пам’яті. Статті, бесіди, інтерв’ю. Київ, «Сфера», 2000. С. 217-226.
  • Независимость и свобода слова: как убивали украинских журналистов // Telekritika. 24 серпня 2017.
  • Тунік Юлія. Вбиті за правду. Журналісти, яких втратила незалежна Україна // Главком. 16 вересня 2017 р.
  • Шевчук Валерій. Віталій Коцюк (1952–1997) // На березі часу. Ті, котрі поруч. К., «Либідь», 2017. С. 315-325.
  • Долженкова Інна. Яніна Соколова: Частина гостей «Рандеву» нас шантажують.  (25 квітня 2018 р.).
  • В Україні вшановують пам’ять загиблих українських журналістів // Українська правда. 16 вересня 2020 р.

Максим Євгенович Левін (Макс Левін)

Максим Євгенович Левін, більш відомий як Макс Левін, народився 7 липня 1981 р. у місті Боярка. Трагічно загинув між 13 та 31 березня 2022 р. під с. Гута-Межигірська Вишгородського району, висвітлюючи російське вторгнення в Україну. Батько чотирьох синів. Закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю інженер комп’ютерних систем. Працював фоторепортером, фрілансером та відеографом у низці газет та журналів, у фотоагенствах, інформаційних агентствах, на сайтах та телеканалах (газети «Київські відомості», «Газета 24»; журнали «Фокус», «Профіль», «Український тиждень»; фотоагентство «Фотолента»; інформагентства УНІАН, «Reuters», «Associated Press»; інтернет видання «Лівий берег»; телеканал «Громадське». Автор десятків фото- і відеопроєктів для гуманітарних організацій, таких як Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), UN, UNICEF, OSCE, UN Woman. Фото його авторства публікували Wall Street Journal, TIME, Breaking news Poland, EU AGENDA, World news, Кореспондент.net, ELLE, TV-24, Radio Bulgaria, Ukraine Crisis Media center, Vatican news, Радіо Свобода (RFE/RL). Активно висвітлював події Майдану, а з початком військової агресії  Росії – постійно з ризиком для життя знімав фоторепортажі в зоні бойових дій на нулі. Зокрема як фотокор був в Іловайську, звідки дивом зміг вибратись з оточення, після чого заснував меморіальний інтернет-ресурс AFTER ILOVAISK (Після Іловайську) .

Після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну Макс Левін вирушив на висвітлення бойових дій.

Батько чотирьох дітей, Макс активно боровся за права батьків-чоловіків, був фундатором проєкту «Батьківський клуб».

Державні нагороди:
1) Орден «За заслуги» III ступеня (5 червня 2015) — за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, багаторічну сумлінну працю та високу професійну майстерність.
2) Орден «За мужність» III ступеня (3 квітня 2022, посмертно) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені під час висвітлення російської агресії.

Євген Коновалець та Загін Січових стрільців у Боярці

KonovaletsІсторична довідка
щодо встановлення Меморіального барельєфу на честь Загону Січових стрільців Армії Української народної республіки та полковника Євгена Коновальця у місті Боярка, Київської області

Підготував: Хома Іван Ярославович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та етнокомунікацій Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка». Скачати з посиланнями на джерела: Історична довідка_Коновалець_Боярка Продовжувати читання Євген Коновалець та Загін Січових стрільців у Боярці

Островський Микола Олексійович (1904–1936)

Письменник, автор роману «Як гартувалася сталь». Причетний до каральних експедицій проти населення, запідозреного в контрреволюції.
Народився в сім’ї робітника гуральні. Під час німецької окупації 1918 р. брав участь у підпільній діяльності більшовиків Шепетівки. 20 липня 1919 р. вступив до комсомолу, пішов на фронт добровольцем. Воював в кавалерійській бригаді Г. Котовського і в 1-ї Кінній армії. У серпні 1920 р. під Львовом був важко поранений у спину і демобілізований.
Повернувшись у Шепетівку, став працювати в місцевому ревкомі. Брав участь у нічних обшуках і прямому пограбуванні, організованому владою – ходив по квартирах і відбирав продовольство, книги та інше майно у людей, оголошених буржуями. У 1924 р. значився комунаром Окремого Шепетівського батальйону Особливого призначення, котрий проводив зачистки місцевості – каральні експедиції проти населення, запідозреного в контрреволюції.
З 1928 р. втратив зір і був прикутий до ліжка. Придумав систему письма, написав роман про становлення радянської влади «Як гартувалася сталь» (1932–1934), який був офіційно визнаний одним з кращих творів соціалістичного реалізму. У 1935 р. Островський нагороджений орденом Леніна, йому були подаровані будинок в Сочі і квартира в Москві, присвоєно звання бригадного комісара.
Вже будучи прикутим до ліжка, майже осліплий інвалід закидав різні інстанції листами, в яких «викривав» своїх сусідів по будинку – «недорізаних буржуїв».

Джерело: Методичний збірник “Як перейменувати вулицю”. Правові засади перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд, розташованих на території населених пунктів. Український інститут національної пам’яті, Чернігівська обласна державна адміністрація, Чернігівська обласна рада, Чернігівська міська рада, Чернігівський центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого, самоврядування, керівників державних підприємств, установ і організацій. Київ-Чернігів, 2014

Иван Иванович Иванов: рассказывает Мария Кириленко (Коваленко)

І.Іванов_на могилі_Самійленка
Иван Иванов на могиле поэта Владимира Самийленко во время митинга к 100-летию со дня рождения поэта (г.Боярка).

На вопросы Радислава Кокодзея отвечает Мария Кириленко, дочь поэта-диссидента Ивана Коваленко

Одной из примет Горбачёвской перестройки и того, что «процесс пошел» было появление в печати целого ряда произведений, в которых бывшие ЗК описывали все ужасы сталинских лагерей. В Украине первым таким произведением была повесть Ивана Ивановича Иванова (это не псевдоним, а настоящее имя автора) «Колыма», которая вышла в 1988 году в №№ 8 – 9 журнала “Вітчизна”, а через год – отдельной книгой в издательстве “Советский писатель” в 1989 году. Продовжувати читання Иван Иванович Иванов: рассказывает Мария Кириленко (Коваленко)

Левицький Модест Пилипович

levuchkuj_1 (1866 – 1932 рр.)

Відомий громадський і політичний діяч, письменник, публіцист, педагог, композитор, дипломат, лікар Будаївської лікарні  кінця ХІХ ст. Продовжувати читання Левицький Модест Пилипович

Церква Марка Гирявця

Микола КУЧЕРЕНКО

Багатовікова історія нашого міста ‒ колишнього села Будаївки ‒ була оповита переказами і легендами, більшість яких, на жаль, уже назавжди втрачені. Лише поодинокі розрізнені відомості можна розшукати в давніх документах. Чим ближче до нашого часу, тим більше таких документів та усних переказів. Майже півтора століття тому професор Київської духовної академії Іван Малишевський встиг записати перекази про титаря (засновника) першої Михайлівської церкви Марка Гирявця. Згадки про нього можна знайти також у давніх церковних документах. Завдяки їм ми змогли відтворити з напівзабуття одну з багатьох сторінок нашого минулого. Продовжувати читання Церква Марка Гирявця