Коцюк Віталій Євстахович

Коцюк Віталій Євстахович (20 липня 1952, Вовковиї Демидівського р-ну Рівненської обл. — 5 липня 1997, Київ) – український журналіст, літературознавець, мистецтвознавець, культуролог.

Життєпис і журналістська діяльність

Віталій Коцюк (праворуч) з братом Миколою, батьком Стахом Євдокимовичем і матір’ю Вірою Павлівною. Вовковиї. 1959 р.

Походив з селянської родини. Навчаючись у середній школі с. Вовковиї, захоплювався поезією, брав участь у шкільній літературній студії під керівництвом вчителя української мови І. М. Бондарчука, друкувався в районній газеті та в обласній газеті «Червоний прапор». По закінченні школи навчався у Львівському поліграфічному ін-ті ім. Івана Федорова (1969–1974; тепер Українська академія друкарства). Проходячи студентську практику в київському видавництві «Мистецтво», поставив собі за мету долучитись до мистецької громадськості столиці.
Після закінчення ін-ту працював у «Політвидаві України», Міністерстві культури України, брав участь в етнографічних експедиціях Михайла Сікорського. Після двох років військової служби (в Туркменії) повернувся до Києва. Прибл. з 1980 до 1987 р. працював завідувачем відділом літератури і мистецтва в редакції газети «Молода гвардія». Праця в «Молодій гвардії», за оцінками мистецької громадськості, стала злетом у діяльності Віталія Коцюка. Разом з проф. Київського державного університету Василем Яременком він створив серію статей про митців українського Розстріляного відродження 1930-х рр., стосовно яких В. Коцюк, за оцінкою мистецтвознавця М. Г. Лабінського, «поставив собі за мету відновити розтоптану справедливість, повернути чесне ім’я». Тож він почав публікувати на сторінках «Молодої гвардії» твори репресованих за пів століття до того Валер’яна Підмогильного, Євгена Плужника, Михайля Семенка та інших розстріляних сталінським режимом українських письменників і поетів.
Віталій Коцюк збирав навколо себе цікавих, творчих особистостей. Він намагався популяризувати творчість сучасних йому митців (зокрема, шістдесятників), які зберігали історичну пам’ять України, були під забороною радянської цензури. За спогадом письменника і громадського діяча Максима Стріхи, «дуже багато авторів з вдячністю згадують київську «Молодіжку» з середини вісімдесятих». Завдяки В. Коцюкові стали друкованими Максим Стріха, Іван Малкович, Олександр Гриценко, Володимир Діброва, Віктор Неборак, Григорій Кочур та ін. Це легендарна людина в Києві. Він робив газету, через яку пройшло десятки людей, котрі зараз складають еліту середньої генерації української літератури», – писав про Віталія Коцюка український бард, журналіст, поет і громадський діяч Андрій Панчишин. В коло його журналістської діяльності потрапляють дисидент Семен Глузман, краєзнавець-подвижник Михайло Сікорський, творець унікальної колекції та музею Іван Гончар, перший директор музею-заповідника «Козацькі могили» під Берестечком Павло Лотоцький, фанатичний дослідник Леся Курбаса Микола Лабінський, Станіслав Чернілевський з його кіноепопеєю про Василя Стуса та багато інших незвичайних, одухотворених особистостей.

Високо оцінював діяльність Віталія Коцюка письменник Валерій Шевчук:
«Віталія захоплювали люди, котрі творили духовні подвиги, саме про них він найбільше й любив писати. […] Він мав дар до контакту з людьми. Саме цим можна пояснити, що, не бувши членом партії, вів у газеті відділ культури, […] відтак вона й стала літературніша від “Літературної України” і культурніша від “Культура й життя”. […] Причому вмів повести все так мудро, що в тодішнього ЦК комсомолу, якому була підпорядкована газета, ця його діяльність не викликала ані підозри, ані негативного ставлення. […] Відтак “Молода Гвардія” стала однією з найчитабельніших газет в культурному Києві. […] А щоб здійснити такий чин, треба було бути мудрим, як змій, і тактичним, і вигинливим, і вміти розширювати ті шпари, в які могла б просочитися вільна стихія, щоб залізобетонну греблю прорвати, а застояна, замуліла вода життя нашого тодішнього змогла вільно понестись, вимиваючи застійний намул і сморідні тоні. Віталій не був із тих, котрі беззастережно і сміливо кинули виклик Дракону й пішли в концтабори, але був із тих, котрі мурашиною, часом неприємною і невдячною працею дбали, щоб у повітрі більшало кисню, щоб воно очищалося, щоб зрештою всі ми здобували не затруєну їжу, а чистий духовний хліб, тобто був ніби снігоочисна машина, котра пробиває в заметах дорогу. І справді, “Молода Гвардія” при ньому стала таки молодою, на свій час свіжою й цікавою газетою; коли ж він звідти пішов, то й газета захиріла, а згодом і упала».

І. Малкович, О. Забужко, В. Коцюк, І. Римарук, Ю. Мезенко, Д. Кремінь

Згодом продовжив діяльність на посаді заступника головного редактора журналу «Україна», де по-справжньому розкрився творчий дар Віталія Коцюка як есеїста-мистецтвознавця. Згадуючи В. Коцюка, Валерій Шевчук писав:
«В “Україні” він більш сформувався не як організатор, а як автор. […] Саме в цей час Віталій уже зміг без озирок говорити про те, що він думав і як думав. Загалом, коло його інтересів звузилося, але й набрало визначеності: серія статей про музеї, але в переважній більшості – статті про художників […]. Чому ж саме за художників узявся В. Коцюк, треба пояснити. Річ у тім, що в тоталітарні часи образотворче мистецтво виразно розкололося на офіційне, яке виставлялося на виставках, і неофіційне, так зване мистецтво для майстерень. Саме останнє й зацікавило В. Коцюка, зокрема авангардове, яке вабило його».
Віталій залишався активним, патріотично спрямованим публіцистом і культурологом. У 1989–1995 рр. він створив серію статей про багатьох художників, зокрема, про Анатолія Марчука, Віктора Цимбала, Віталія Мовчана, Олену Марійчук, Романа Романишина, Людмилу Семикіну. Виводячи твори цих митців на кольорові вкладки “України”, журналіст представляв громадськості їхній самобутній творчий доробок, відторгнутий заскорузлою і догматичною радянською системою. Не цурався в той час і політичної публіцистики, зокрема гостро виступав проти імперських марень колись чільного дисидента О. Солженіцина.
У сер. 1990-х рр. працював в УНІАН. Останньою стала робота зав. відділом літератури в газеті «День» у 1996-1997 рр. За спогадом журналістки Яніни Соколової, Коцюк сумно називав свій відділ «украноїмовним гетто» в цілому російськомовної на той час столиці України.

Обставини смерті
З 1983 р. Віталій Коцюк мешкав у м. Боярка біля Києва (спочатку на вул. Парковій, а останні роки житті – на вул. Тарасівській). Мав дружину Марію та доньку Лесю. Увечері 23 червня 1997 р. він не повернувся з роботи, а наступного ранку якимось чином добрався додому в шоковому стані, з опіками І-ІІ ступеню і травмами голови. Був доставлений у реанімацію опікового відділення Київської обласної лікарні. Первісні свідчення про напад у нічній електричці невдовзі змінив. У ніч з 4 на 5 липня журналіст помер у лікарні. Таємничі й суперечливі обставини смерті Віталія Коцюка залишились нез’ясованими, як і смерті багатьох його колег у той період.

Валерій Шевчук: «Відчуття якоїсь нереальності чи абсурду, адже зі світу відійшов один із найсвітліших, кого я зустрічав. Здається, це була його особлива риса, визначальна риса – випромінювати світло. І яким треба бути нелюдом, думав тоді я, щоб підняти руку на такого доброго, мирного, такого трудящого й інтелігентного? А з другого боку, коли нечистій силі протиставляється чиста, думається мені, то ж чи та чиста буде каятися, отямлювати ся, чи ж перейде на бік чистої? Аж ніколи! Вона закипить уже з самої люті, що така чиста сила на світі є, тож зробить усе, аби її потоптати, викорінити, знищити із притаманною собі лютістю й нещадністю. Бо роз’юшений від крові хам, стріляючи в 1937 році у двійника В. Коцюка В. Підмогильного, чи у високого мудреця М. Зерова,чи в сивого і красивого Л. Курбаса, не відчував жодних мук сумління. Відчував, гадаю, швидше жорстоке задоволення, адже коли ти хам, вважають такі люди, то й усі мають бути хамами, а коли ти не такий – то “кулю гаду”! Страшне двадцяте століття, те, в якому мусимо жити!»

Пам’ять
До першої річниці смерті друзі-журналісти поставили надгробок на могилі Віталія Коцюка (1998; Нове кладовище в Боярці. Робота видатного художника Анатолія Казанського). До третьої річниці колеги журналіста видали книжку вибраних праць (Віталій Коцюк. Дорога пам’яті. Статті, бесіди, інтерв’ю. «Сфера». Київ, 2000). У післямові редактор-упорядник Михайло Москаленко зазначив: «Книжка вибраних статей та інших матеріалів Віталія Коцюка «Дорога пам’яті», не претендуючи на вичерпність, усе ж неспростовно свідчить, що його мистецький доробок, – до речі, зовсім не такий малий, – якраз і є містким і тривким втіленням того, що Віктор Гриневич дуже точно назвав рідкісною і не нарочитою українською справжністю. Того, ким і чим Віталій Коцюк був і залишився».
Ім’я Віталія Коцюка викарбувано на меморіальній дошці «Пам’яті журналістів, що віддали життя за правду» поміж 18 імен вбитих журналістів на фасаді центрального офісу Національної спілки журналістів України за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 27-а (2001 р.).


Посилання

  • Коцюк Віталій. Дорога пам’яті. Статті, бесіди, інтерв’ю. «Сфера». Київ, 2000.
  • Плескач Гліб. Віталію, виживи! // День. 25 червня 1997 р. С.1-2.
  • Ильченко Александр, Корчинский Александр. Кто сразил журналиста: бандиты или… электродуга? // Киевские ведомости. 26 червня 1997 р. С. 1, 13.
  • Світ без Віталія. [Некролог] // День. 8 липня 1997 р. С. 1.
  • Прощавай! Ти залишаєшся з нами // День. 10 липня 1997 р. С. 1.
  • Бориско Юлія. З`ясовуються обставини загибелі журналіста Віталія Коцюка // День. 15 липня, 1997 р.
  • Лігачова Наталя, Кукса Віталій. Він не дожив до 45-ти шістнадцять днів… // День. 25 липня 1997 р. С. 1, 11.
  • Андрухович Юрій. Без Віталія, з Віталієм // День. 25 липня 1997 р. С. 11.
  • Жежера Віталій. Харизматичний Сну-Смумрик // День. 25 липня 1997 р. С. 11.
  • Стріха Максим. Реквієм по редакторові // День. 25 липня 1997 р. С. 11.
  • Гриневич Віктор. Сторож над прірвою. Минув рік після трагічної загибелі нашого друга й колеги Віталія Коцюка // День. 4 липня 1998 р. С. 6.
  • Джеймс Мейс. Свобода наклепу, або Наклеп на свободу // День. 31 липня 1999 р.
  • Шевчук Валерій. Нечистій силі можна протиставити лише чисту силу // Дорога пам’яті. Статті, бесіди, інтерв’ю. Київ, «Сфера», 2000. С. 217-226.
  • Независимость и свобода слова: как убивали украинских журналистов // Telekritika. 24 серпня 2017.
  • Тунік Юлія. Вбиті за правду. Журналісти, яких втратила незалежна Україна // Главком. 16 вересня 2017 р.
  • Шевчук Валерій. Віталій Коцюк (1952–1997) // На березі часу. Ті, котрі поруч. К., «Либідь», 2017. С. 315-325.
  • Долженкова Інна. Яніна Соколова: Частина гостей «Рандеву» нас шантажують.  (25 квітня 2018 р.).
  • В Україні вшановують пам’ять загиблих українських журналістів // Українська правда. 16 вересня 2020 р.

Максим Євгенович Левін (Макс Левін)

Максим Євгенович Левін, більш відомий як Макс Левін, народився 7 липня 1981 р. у місті Боярка. Трагічно загинув між 13 та 31 березня 2022 р. під с. Гута-Межигірська Вишгородського району, висвітлюючи російське вторгнення в Україну. Батько чотирьох синів. Закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю інженер комп’ютерних систем. Працював фоторепортером, фрілансером та відеографом у низці газет та журналів, у фотоагенствах, інформаційних агентствах, на сайтах та телеканалах (газети «Київські відомості», «Газета 24»; журнали «Фокус», «Профіль», «Український тиждень»; фотоагентство «Фотолента»; інформагентства УНІАН, «Reuters», «Associated Press»; інтернет видання «Лівий берег»; телеканал «Громадське». Автор десятків фото- і відеопроєктів для гуманітарних організацій, таких як Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), UN, UNICEF, OSCE, UN Woman. Фото його авторства публікували Wall Street Journal, TIME, Breaking news Poland, EU AGENDA, World news, Кореспондент.net, ELLE, TV-24, Radio Bulgaria, Ukraine Crisis Media center, Vatican news, Радіо Свобода (RFE/RL). Активно висвітлював події Майдану, а з початком військової агресії  Росії – постійно з ризиком для життя знімав фоторепортажі в зоні бойових дій на нулі. Зокрема як фотокор був в Іловайську, звідки дивом зміг вибратись з оточення, після чого заснував меморіальний інтернет-ресурс AFTER ILOVAISK (Після Іловайську) .

Після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну Макс Левін вирушив на висвітлення бойових дій.

Батько чотирьох дітей, Макс активно боровся за права батьків-чоловіків, був фундатором проєкту «Батьківський клуб».

Державні нагороди:
1) Орден «За заслуги» III ступеня (5 червня 2015) — за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, багаторічну сумлінну працю та високу професійну майстерність.
2) Орден «За мужність» III ступеня (3 квітня 2022, посмертно) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені під час висвітлення російської агресії.

Легенда про Йосипівський ставок, таємничого монаха та чарівний дзвоник

За матеріалами статті Радислава КОКОДЗЕЯ
«Легенда про Йосипівський ставок»

Легенди рідного краю… Змінюються часи й покоління, а вони продовжують жити у вічному позачасовому вимірі… І вдивляється в них сучасність, немов у дзеркало, відкриваючи в них свою власну сутність. Чи не найромантичніша боярська легенда – це легенда про Йосипівський ставок.

…Йшли монахи-паломники, несли віру в серці та небагатий скарб в торбинках – кусень хліба, чистий рушник, Біблію. Куди йшли, звідки – невідомо. Так само невідомо й те, чому один із них, Йосип, відстав від братії. Може, захворів у дорозі, а чи просто зупинився, вражений красою боярських лісів та озер… Хай би там як, але збудував невелику хижку та й оселився на березі мальовничого ставу. Жителі Боярки та навколишніх сіл почали навідуватись до Божого чоловіка: поради поспитати, мудре слово почути, душу підлікувати. Та й тіло теж, якщо яка хвороба трапиться. Грошей за зцілення не брав (принесуть якісь харчі – подякує, не має хворий і того – своїм поділиться). А лікував не ліками заморськими, а словом Божим та водою цілющою – з озера, на березі якого жив, та травами, до схід сонця зібраними у цьому ж таки лісі. Саме він і обсадив озеро дубами й соснами – щоб воду чистили-оберігали та сили цілющої додавали. До схід сонця збирав трави чудодійні, повертався помолоділий, повний сил, розвішував пучечки попід стелею, ставив на вогонь казанок, у якому ті трави заварював… Люди вже чекали… Помолившись, починав лікування… Чим би не лікував, а примушував купатися у ставку або принаймні вмиватися його водами. Тому й назвали ставок Йосипівським.

…А якось ішов один подорожній повз озеро раннім-раннім туманним ранком і почув мелодійний дзвін, що розносився над водою і, сягаючи верхівок сосен, підіймався до неба. Що то за дзвін? Хоч і живе понад ставом монах, але ж церкви там немає, і дзвін зовсім не такий – мелодійний, високий – хіба що від дзвіночка, а не від церковного дзвона. Обережно визирнув з-за кущів і побачив, що пливе озером човен, а Йосип на ньому тримає у руці невеличкого дзвоника, відлуння якого й розноситься понад ставом. Навіщо це йому? Аж ось монах почав щось кидати у воду… Вода навкруг човна завирувала. Так он воно що – він рибу годує, а дзвоником скликає її до трапези! Йосип підсакою виловив величезну рибу, інших погодував та й поплив собі назад до берега… Подорожньому аж дих перехопило – це ж і собі можна так само рибкою розжитися! Ще довго і він, і ті, кому він розповів цю історію, намагалися приманити рибу найрізноманітнішими дзвониками. Марно – жодна рибка так і не припливла. Вирішили тоді, що, мабуть, дзвіночок був особливий – чи то з того металу, що церковні дзвони відливають, чи взагалі якийсь чарівний…
Як склалася подальша доля монаха-цілителя – чи помандрував він згодом далі, а чи помер і похований десь неподалік озера – невідомо. Так само невідомо, чи був він святим, а чи просто Божим чоловіком та тямущим цілителем. Та залишилась після нього добра пам’ять і вода Йосипівського ставу, настояна на дубовому листі та сосновій глиці. А ще – неповторна аура, яку одразу відчуваєш, ступивши на ці береги…

Наш коментар:
Чи можна відстежити витоки легенди? Відомо лише декілька останніх свідчень. Радислав Кокодзей почув цю легенду від громадської діячки, адміністраторки групи «Боярське земляцтво» Марії Кириленко. Їй розповів історію про монаха Йосипа боярчанин та багаторічний фанат Йосипівського ставка Анатолій Дудар. А йому ще в дитинстві цю легенду переказала його мама…

Чи має ця легенда історичне підґрунтя? Хто зна… Адже існують геть інші версії, чому ставок називають Йосипівським. Зокрема, припускають, що назва ставка (російською «Осипов пруд») походить від імені Осипова Хоми Йосиповича (близько 1847-1913 рр.), який створив цей ставок  та облаштував його вишуканою зоною відпочинку з човнами й купальнями. Втім, це геть не виключає можливості, що на ставку колись міг жити і монах-цілитель.

Чи це не казочка, що риби реагували на дзвіночок? Погугливши, можемо пересвідчитись, що рибу дійсно можна привчити реагувати на певний звук, підгодовуючи її. Риби не мають слуху, але добре відчувають вібрації. Дослідники використовують здатність звукових хвиль швидко поширюватися у водному середовищі й привчають звичайних карасів за свистком припливати до місця обіду. Так само навчаються реагувати на звукові сигнали дзвіночка чи свистка й коропи.  А у Норвегії та Японії пробують випускати вирощувану на фермах рибу з кліток, тренуючи її повертатися на харчування за свистком.
Тож у цій частині легенда цілком реалістична.

Легенда про Йосипівну (Боярка)

Йосипівна. Фото Віталія Падалки

Йосипівна, або боярська Нессі – таємниче створіння, що живе на мальовничому Йосипівському ставку, який розташований у лісі біля Боярки Київської області.  

Йосипівський ставок. Боярка. Фото Марії Кириленко.

Йосипівна “живе” попід берегом Йосипівського ставка.  Фото Марії Кириленко.

Йосипівну можна побачити в обрисах поваленого дерева, що лежить у воді попід берегом Йосипівського ставка. З давніх-давен вона боронить ставок та ліс навколо нього від лісових вандалів, розбишак та браконьєрів. Небезпечно залишати на ставку сміття; галасувати; матюкатися; напиватися; вмикати голосно музику; чіпляти відпочивальників; бути необережним з вогнем; нищити дерева та рослини; стріляти качок; ображати пташок та звіряток; рибалити з застосуванням шкідливих засобів лову тощо. Після цього людину починають переслідувати постійні негаразди, неприємності та хвороби, вона втрачає наснагу та натхнення.

Зняти порчу можна гідною поведінкою на природі та прибиранням на ставку. Треба підійти до Йосипівни із зібраним сміттям і попросити пробачення. Якщо провина була серйозна, доведеться гарно попрацювати – може, й не раз. Кажуть, що екоактивістів Йосипівна оберігає і дарує їм успіхи у громадських справах. Дехто стверджує, що ця допомога сягає й особистого життя: Йосипівна допомагає захисникам природи знайти достойну пару та сприяє міцному шлюбу. А участь у Великому весняному прибиранні Йосипівського робить вдалим увесь рік. Постійне везіння може супроводжувати навіть тих, хто просто чемно поводиться на природі та дбайливо прибирає після себе.
Точна дата появи Йосипівни на ставку невідома, але в домашніх архівах боярчан збереглися старовинні листівки з її зображенням.

Фото з сімейного архіву боярчанина Олександра Гураша

Йосипівна – це магічне створіння, тож навіть якщо дерево знищити, вона продовжуватиме охороняти ставок.
Перекази про те, що Йосипівна може бути безжальною і карати на смерть хуліганів, п’яниць, браконьєрів та тих, хто будь-яким чином шкодить природі, підтверджень не знайшли. Але старожили радять не ризикувати.

Йосипівна. 13, п’ятниця. Серпень 2021 р. Фото Віталія Падалки.

Легенда про боярських сосновичків

Сосновички – міфічні істоти, які, за деякими твердженнями, живуть у сосновому лісі під Бояркою.
Сосновички – це веселе плем’я маленьких чоловічків, що ховається поміж хвоєю. Обличчя у них кольору шишок чи гілок, а волосся – кольору зеленої хвої і стирчить так само, як соснові голки. Сосновички дуже вправно ховаються. Якщо людина дивиться в їх бік, вони завмирають і зливаються з сосновими гілками. Побачити їх можна лише боковим зором. Дехто стверджує, що сосновичків можна відслідкувати, якщо дуже швидко повернути голову. Продовжувати читання Легенда про боярських сосновичків

Левицький Модест Пилипович

levuchkuj_1 (1866 – 1932 рр.)

Відомий громадський і політичний діяч, письменник, публіцист, педагог, композитор, дипломат, лікар Будаївської лікарні  кінця ХІХ ст. Продовжувати читання Левицький Модест Пилипович