Коцюк Віталій Євстахович

Коцюк Віталій Євстахович (20 липня 1952, Вовковиї Демидівського р-ну Рівненської обл. — 5 липня 1997, Київ) – український журналіст, літературознавець, мистецтвознавець, культуролог.

Життєпис і журналістська діяльність

Віталій Коцюк (праворуч) з братом Миколою, батьком Стахом Євдокимовичем і матір’ю Вірою Павлівною. Вовковиї. 1959 р.

Походив з селянської родини. Навчаючись у середній школі с. Вовковиї, захоплювався поезією, брав участь у шкільній літературній студії під керівництвом вчителя української мови І. М. Бондарчука, друкувався в районній газеті та в обласній газеті «Червоний прапор». По закінченні школи навчався у Львівському поліграфічному ін-ті ім. Івана Федорова (1969–1974; тепер Українська академія друкарства). Проходячи студентську практику в київському видавництві «Мистецтво», поставив собі за мету долучитись до мистецької громадськості столиці.
Після закінчення ін-ту працював у «Політвидаві України», Міністерстві культури України, брав участь в етнографічних експедиціях Михайла Сікорського. Після двох років військової служби (в Туркменії) повернувся до Києва. Прибл. з 1980 до 1987 р. працював завідувачем відділом літератури і мистецтва в редакції газети «Молода гвардія». Праця в «Молодій гвардії», за оцінками мистецької громадськості, стала злетом у діяльності Віталія Коцюка. Разом з проф. Київського державного університету Василем Яременком він створив серію статей про митців українського Розстріляного відродження 1930-х рр., стосовно яких В. Коцюк, за оцінкою мистецтвознавця М. Г. Лабінського, «поставив собі за мету відновити розтоптану справедливість, повернути чесне ім’я». Тож він почав публікувати на сторінках «Молодої гвардії» твори репресованих за пів століття до того Валер’яна Підмогильного, Євгена Плужника, Михайля Семенка та інших розстріляних сталінським режимом українських письменників і поетів.
Віталій Коцюк збирав навколо себе цікавих, творчих особистостей. Він намагався популяризувати творчість сучасних йому митців (зокрема, шістдесятників), які зберігали історичну пам’ять України, були під забороною радянської цензури. За спогадом письменника і громадського діяча Максима Стріхи, «дуже багато авторів з вдячністю згадують київську «Молодіжку» з середини вісімдесятих». Завдяки В. Коцюкові стали друкованими Максим Стріха, Іван Малкович, Олександр Гриценко, Володимир Діброва, Віктор Неборак, Григорій Кочур та ін. Це легендарна людина в Києві. Він робив газету, через яку пройшло десятки людей, котрі зараз складають еліту середньої генерації української літератури», – писав про Віталія Коцюка український бард, журналіст, поет і громадський діяч Андрій Панчишин. В коло його журналістської діяльності потрапляють дисидент Семен Глузман, краєзнавець-подвижник Михайло Сікорський, творець унікальної колекції та музею Іван Гончар, перший директор музею-заповідника «Козацькі могили» під Берестечком Павло Лотоцький, фанатичний дослідник Леся Курбаса Микола Лабінський, Станіслав Чернілевський з його кіноепопеєю про Василя Стуса та багато інших незвичайних, одухотворених особистостей.

Високо оцінював діяльність Віталія Коцюка письменник Валерій Шевчук:
«Віталія захоплювали люди, котрі творили духовні подвиги, саме про них він найбільше й любив писати. […] Він мав дар до контакту з людьми. Саме цим можна пояснити, що, не бувши членом партії, вів у газеті відділ культури, […] відтак вона й стала літературніша від “Літературної України” і культурніша від “Культура й життя”. […] Причому вмів повести все так мудро, що в тодішнього ЦК комсомолу, якому була підпорядкована газета, ця його діяльність не викликала ані підозри, ані негативного ставлення. […] Відтак “Молода Гвардія” стала однією з найчитабельніших газет в культурному Києві. […] А щоб здійснити такий чин, треба було бути мудрим, як змій, і тактичним, і вигинливим, і вміти розширювати ті шпари, в які могла б просочитися вільна стихія, щоб залізобетонну греблю прорвати, а застояна, замуліла вода життя нашого тодішнього змогла вільно понестись, вимиваючи застійний намул і сморідні тоні. Віталій не був із тих, котрі беззастережно і сміливо кинули виклик Дракону й пішли в концтабори, але був із тих, котрі мурашиною, часом неприємною і невдячною працею дбали, щоб у повітрі більшало кисню, щоб воно очищалося, щоб зрештою всі ми здобували не затруєну їжу, а чистий духовний хліб, тобто був ніби снігоочисна машина, котра пробиває в заметах дорогу. І справді, “Молода Гвардія” при ньому стала таки молодою, на свій час свіжою й цікавою газетою; коли ж він звідти пішов, то й газета захиріла, а згодом і упала».

І. Малкович, О. Забужко, В. Коцюк, І. Римарук, Ю. Мезенко, Д. Кремінь

Згодом продовжив діяльність на посаді заступника головного редактора журналу «Україна», де по-справжньому розкрився творчий дар Віталія Коцюка як есеїста-мистецтвознавця. Згадуючи В. Коцюка, Валерій Шевчук писав:
«В “Україні” він більш сформувався не як організатор, а як автор. […] Саме в цей час Віталій уже зміг без озирок говорити про те, що він думав і як думав. Загалом, коло його інтересів звузилося, але й набрало визначеності: серія статей про музеї, але в переважній більшості – статті про художників […]. Чому ж саме за художників узявся В. Коцюк, треба пояснити. Річ у тім, що в тоталітарні часи образотворче мистецтво виразно розкололося на офіційне, яке виставлялося на виставках, і неофіційне, так зване мистецтво для майстерень. Саме останнє й зацікавило В. Коцюка, зокрема авангардове, яке вабило його».
Віталій залишався активним, патріотично спрямованим публіцистом і культурологом. У 1989–1995 рр. він створив серію статей про багатьох художників, зокрема, про Анатолія Марчука, Віктора Цимбала, Віталія Мовчана, Олену Марійчук, Романа Романишина, Людмилу Семикіну. Виводячи твори цих митців на кольорові вкладки “України”, журналіст представляв громадськості їхній самобутній творчий доробок, відторгнутий заскорузлою і догматичною радянською системою. Не цурався в той час і політичної публіцистики, зокрема гостро виступав проти імперських марень колись чільного дисидента О. Солженіцина.
У сер. 1990-х рр. працював в УНІАН. Останньою стала робота зав. відділом літератури в газеті «День» у 1996-1997 рр. За спогадом журналістки Яніни Соколової, Коцюк сумно називав свій відділ «украноїмовним гетто» в цілому російськомовної на той час столиці України.

Обставини смерті
З 1983 р. Віталій Коцюк мешкав у м. Боярка біля Києва (спочатку на вул. Парковій, а останні роки житті – на вул. Тарасівській). Мав дружину Марію та доньку Лесю. Увечері 23 червня 1997 р. він не повернувся з роботи, а наступного ранку якимось чином добрався додому в шоковому стані, з опіками І-ІІ ступеню і травмами голови. Був доставлений у реанімацію опікового відділення Київської обласної лікарні. Первісні свідчення про напад у нічній електричці невдовзі змінив. У ніч з 4 на 5 липня журналіст помер у лікарні. Таємничі й суперечливі обставини смерті Віталія Коцюка залишились нез’ясованими, як і смерті багатьох його колег у той період.

Валерій Шевчук: «Відчуття якоїсь нереальності чи абсурду, адже зі світу відійшов один із найсвітліших, кого я зустрічав. Здається, це була його особлива риса, визначальна риса – випромінювати світло. І яким треба бути нелюдом, думав тоді я, щоб підняти руку на такого доброго, мирного, такого трудящого й інтелігентного? А з другого боку, коли нечистій силі протиставляється чиста, думається мені, то ж чи та чиста буде каятися, отямлювати ся, чи ж перейде на бік чистої? Аж ніколи! Вона закипить уже з самої люті, що така чиста сила на світі є, тож зробить усе, аби її потоптати, викорінити, знищити із притаманною собі лютістю й нещадністю. Бо роз’юшений від крові хам, стріляючи в 1937 році у двійника В. Коцюка В. Підмогильного, чи у високого мудреця М. Зерова,чи в сивого і красивого Л. Курбаса, не відчував жодних мук сумління. Відчував, гадаю, швидше жорстоке задоволення, адже коли ти хам, вважають такі люди, то й усі мають бути хамами, а коли ти не такий – то “кулю гаду”! Страшне двадцяте століття, те, в якому мусимо жити!»

Пам’ять
До першої річниці смерті друзі-журналісти поставили надгробок на могилі Віталія Коцюка (1998; Нове кладовище в Боярці. Робота видатного художника Анатолія Казанського). До третьої річниці колеги журналіста видали книжку вибраних праць (Віталій Коцюк. Дорога пам’яті. Статті, бесіди, інтерв’ю. «Сфера». Київ, 2000). У післямові редактор-упорядник Михайло Москаленко зазначив: «Книжка вибраних статей та інших матеріалів Віталія Коцюка «Дорога пам’яті», не претендуючи на вичерпність, усе ж неспростовно свідчить, що його мистецький доробок, – до речі, зовсім не такий малий, – якраз і є містким і тривким втіленням того, що Віктор Гриневич дуже точно назвав рідкісною і не нарочитою українською справжністю. Того, ким і чим Віталій Коцюк був і залишився».
Ім’я Віталія Коцюка викарбувано на меморіальній дошці «Пам’яті журналістів, що віддали життя за правду» поміж 18 імен вбитих журналістів на фасаді центрального офісу Національної спілки журналістів України за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 27-а (2001 р.).


Посилання

  • Коцюк Віталій. Дорога пам’яті. Статті, бесіди, інтерв’ю. «Сфера». Київ, 2000.
  • Плескач Гліб. Віталію, виживи! // День. 25 червня 1997 р. С.1-2.
  • Ильченко Александр, Корчинский Александр. Кто сразил журналиста: бандиты или… электродуга? // Киевские ведомости. 26 червня 1997 р. С. 1, 13.
  • Світ без Віталія. [Некролог] // День. 8 липня 1997 р. С. 1.
  • Прощавай! Ти залишаєшся з нами // День. 10 липня 1997 р. С. 1.
  • Бориско Юлія. З`ясовуються обставини загибелі журналіста Віталія Коцюка // День. 15 липня, 1997 р.
  • Лігачова Наталя, Кукса Віталій. Він не дожив до 45-ти шістнадцять днів… // День. 25 липня 1997 р. С. 1, 11.
  • Андрухович Юрій. Без Віталія, з Віталієм // День. 25 липня 1997 р. С. 11.
  • Жежера Віталій. Харизматичний Сну-Смумрик // День. 25 липня 1997 р. С. 11.
  • Стріха Максим. Реквієм по редакторові // День. 25 липня 1997 р. С. 11.
  • Гриневич Віктор. Сторож над прірвою. Минув рік після трагічної загибелі нашого друга й колеги Віталія Коцюка // День. 4 липня 1998 р. С. 6.
  • Джеймс Мейс. Свобода наклепу, або Наклеп на свободу // День. 31 липня 1999 р.
  • Шевчук Валерій. Нечистій силі можна протиставити лише чисту силу // Дорога пам’яті. Статті, бесіди, інтерв’ю. Київ, «Сфера», 2000. С. 217-226.
  • Независимость и свобода слова: как убивали украинских журналистов // Telekritika. 24 серпня 2017.
  • Тунік Юлія. Вбиті за правду. Журналісти, яких втратила незалежна Україна // Главком. 16 вересня 2017 р.
  • Шевчук Валерій. Віталій Коцюк (1952–1997) // На березі часу. Ті, котрі поруч. К., «Либідь», 2017. С. 315-325.
  • Долженкова Інна. Яніна Соколова: Частина гостей «Рандеву» нас шантажують.  (25 квітня 2018 р.).
  • В Україні вшановують пам’ять загиблих українських журналістів // Українська правда. 16 вересня 2020 р.

Максим Євгенович Левін (Макс Левін)

Максим Євгенович Левін, більш відомий як Макс Левін, народився 7 липня 1981 р. у місті Боярка. Трагічно загинув між 13 та 31 березня 2022 р. під с. Гута-Межигірська Вишгородського району, висвітлюючи російське вторгнення в Україну. Батько чотирьох синів. Закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю інженер комп’ютерних систем. Працював фоторепортером, фрілансером та відеографом у низці газет та журналів, у фотоагенствах, інформаційних агентствах, на сайтах та телеканалах (газети «Київські відомості», «Газета 24»; журнали «Фокус», «Профіль», «Український тиждень»; фотоагентство «Фотолента»; інформагентства УНІАН, «Reuters», «Associated Press»; інтернет видання «Лівий берег»; телеканал «Громадське». Автор десятків фото- і відеопроєктів для гуманітарних організацій, таких як Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), UN, UNICEF, OSCE, UN Woman. Фото його авторства публікували Wall Street Journal, TIME, Breaking news Poland, EU AGENDA, World news, Кореспондент.net, ELLE, TV-24, Radio Bulgaria, Ukraine Crisis Media center, Vatican news, Радіо Свобода (RFE/RL). Активно висвітлював події Майдану, а з початком військової агресії  Росії – постійно з ризиком для життя знімав фоторепортажі в зоні бойових дій на нулі. Зокрема як фотокор був в Іловайську, звідки дивом зміг вибратись з оточення, після чого заснував меморіальний інтернет-ресурс AFTER ILOVAISK (Після Іловайську) .

Після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну Макс Левін вирушив на висвітлення бойових дій.

Батько чотирьох дітей, Макс активно боровся за права батьків-чоловіків, був фундатором проєкту «Батьківський клуб».

Державні нагороди:
1) Орден «За заслуги» III ступеня (5 червня 2015) — за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, багаторічну сумлінну працю та високу професійну майстерність.
2) Орден «За мужність» III ступеня (3 квітня 2022, посмертно) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені під час висвітлення російської агресії.

Легенда про Йосипівський ставок, таємничого монаха та чарівний дзвоник

За матеріалами статті Радислава КОКОДЗЕЯ
«Легенда про Йосипівський ставок»

Легенди рідного краю… Змінюються часи й покоління, а вони продовжують жити у вічному позачасовому вимірі… І вдивляється в них сучасність, немов у дзеркало, відкриваючи в них свою власну сутність. Чи не найромантичніша боярська легенда – це легенда про Йосипівський ставок.

…Йшли монахи-паломники, несли віру в серці та небагатий скарб в торбинках – кусень хліба, чистий рушник, Біблію. Куди йшли, звідки – невідомо. Так само невідомо й те, чому один із них, Йосип, відстав від братії. Може, захворів у дорозі, а чи просто зупинився, вражений красою боярських лісів та озер… Хай би там як, але збудував невелику хижку та й оселився на березі мальовничого ставу. Жителі Боярки та навколишніх сіл почали навідуватись до Божого чоловіка: поради поспитати, мудре слово почути, душу підлікувати. Та й тіло теж, якщо яка хвороба трапиться. Грошей за зцілення не брав (принесуть якісь харчі – подякує, не має хворий і того – своїм поділиться). А лікував не ліками заморськими, а словом Божим та водою цілющою – з озера, на березі якого жив, та травами, до схід сонця зібраними у цьому ж таки лісі. Саме він і обсадив озеро дубами й соснами – щоб воду чистили-оберігали та сили цілющої додавали. До схід сонця збирав трави чудодійні, повертався помолоділий, повний сил, розвішував пучечки попід стелею, ставив на вогонь казанок, у якому ті трави заварював… Люди вже чекали… Помолившись, починав лікування… Чим би не лікував, а примушував купатися у ставку або принаймні вмиватися його водами. Тому й назвали ставок Йосипівським.

…А якось ішов один подорожній повз озеро раннім-раннім туманним ранком і почув мелодійний дзвін, що розносився над водою і, сягаючи верхівок сосен, підіймався до неба. Що то за дзвін? Хоч і живе понад ставом монах, але ж церкви там немає, і дзвін зовсім не такий – мелодійний, високий – хіба що від дзвіночка, а не від церковного дзвона. Обережно визирнув з-за кущів і побачив, що пливе озером човен, а Йосип на ньому тримає у руці невеличкого дзвоника, відлуння якого й розноситься понад ставом. Навіщо це йому? Аж ось монах почав щось кидати у воду… Вода навкруг човна завирувала. Так он воно що – він рибу годує, а дзвоником скликає її до трапези! Йосип підсакою виловив величезну рибу, інших погодував та й поплив собі назад до берега… Подорожньому аж дих перехопило – це ж і собі можна так само рибкою розжитися! Ще довго і він, і ті, кому він розповів цю історію, намагалися приманити рибу найрізноманітнішими дзвониками. Марно – жодна рибка так і не припливла. Вирішили тоді, що, мабуть, дзвіночок був особливий – чи то з того металу, що церковні дзвони відливають, чи взагалі якийсь чарівний…
Як склалася подальша доля монаха-цілителя – чи помандрував він згодом далі, а чи помер і похований десь неподалік озера – невідомо. Так само невідомо, чи був він святим, а чи просто Божим чоловіком та тямущим цілителем. Та залишилась після нього добра пам’ять і вода Йосипівського ставу, настояна на дубовому листі та сосновій глиці. А ще – неповторна аура, яку одразу відчуваєш, ступивши на ці береги…

Наш коментар:
Чи можна відстежити витоки легенди? Відомо лише декілька останніх свідчень. Радислав Кокодзей почув цю легенду від громадської діячки, адміністраторки групи «Боярське земляцтво» Марії Кириленко. Їй розповів історію про монаха Йосипа боярчанин та багаторічний фанат Йосипівського ставка Анатолій Дудар. А йому ще в дитинстві цю легенду переказала його мама…

Чи має ця легенда історичне підґрунтя? Хто зна… Адже існують геть інші версії, чому ставок називають Йосипівським. Зокрема, припускають, що назва ставка (російською «Осипов пруд») походить від імені Осипова Хоми Йосиповича (близько 1847-1913 рр.), який створив цей ставок  та облаштував його вишуканою зоною відпочинку з човнами й купальнями. Втім, це геть не виключає можливості, що на ставку колись міг жити і монах-цілитель.

Чи це не казочка, що риби реагували на дзвіночок? Погугливши, можемо пересвідчитись, що рибу дійсно можна привчити реагувати на певний звук, підгодовуючи її. Риби не мають слуху, але добре відчувають вібрації. Дослідники використовують здатність звукових хвиль швидко поширюватися у водному середовищі й привчають звичайних карасів за свистком припливати до місця обіду. Так само навчаються реагувати на звукові сигнали дзвіночка чи свистка й коропи.  А у Норвегії та Японії пробують випускати вирощувану на фермах рибу з кліток, тренуючи її повертатися на харчування за свистком.
Тож у цій частині легенда цілком реалістична.

Легенда про Йосипівну (Боярка)

Йосипівна. Фото Віталія Падалки

Йосипівна, або боярська Нессі – таємниче створіння, що живе на мальовничому Йосипівському ставку, який розташований у лісі біля Боярки Київської області.  

Йосипівський ставок. Боярка. Фото Марії Кириленко.

Йосипівна “живе” попід берегом Йосипівського ставка.  Фото Марії Кириленко.

Йосипівну можна побачити в обрисах поваленого дерева, що лежить у воді попід берегом Йосипівського ставка. З давніх-давен вона боронить ставок та ліс навколо нього від лісових вандалів, розбишак та браконьєрів. Небезпечно залишати на ставку сміття; галасувати; матюкатися; напиватися; вмикати голосно музику; чіпляти відпочивальників; бути необережним з вогнем; нищити дерева та рослини; стріляти качок; ображати пташок та звіряток; рибалити з застосуванням шкідливих засобів лову тощо. Після цього людину починають переслідувати постійні негаразди, неприємності та хвороби, вона втрачає наснагу та натхнення.

Зняти порчу можна гідною поведінкою на природі та прибиранням на ставку. Треба підійти до Йосипівни із зібраним сміттям і попросити пробачення. Якщо провина була серйозна, доведеться гарно попрацювати – може, й не раз. Кажуть, що екоактивістів Йосипівна оберігає і дарує їм успіхи у громадських справах. Дехто стверджує, що ця допомога сягає й особистого життя: Йосипівна допомагає захисникам природи знайти достойну пару та сприяє міцному шлюбу. А участь у Великому весняному прибиранні Йосипівського робить вдалим увесь рік. Постійне везіння може супроводжувати навіть тих, хто просто чемно поводиться на природі та дбайливо прибирає після себе.
Точна дата появи Йосипівни на ставку невідома, але в домашніх архівах боярчан збереглися старовинні листівки з її зображенням.

Фото з сімейного архіву боярчанина Олександра Гураша

Йосипівна – це магічне створіння, тож навіть якщо дерево знищити, вона продовжуватиме охороняти ставок.
Перекази про те, що Йосипівна може бути безжальною і карати на смерть хуліганів, п’яниць, браконьєрів та тих, хто будь-яким чином шкодить природі, підтверджень не знайшли. Але старожили радять не ризикувати.

Йосипівна. 13, п’ятниця. Серпень 2021 р. Фото Віталія Падалки.

Легенда про боярських сосновичків

Сосновички – міфічні істоти, які, за деякими твердженнями, живуть у сосновому лісі під Бояркою.
Сосновички – це веселе плем’я маленьких чоловічків, що ховається поміж хвоєю. Обличчя у них кольору шишок чи гілок, а волосся – кольору зеленої хвої і стирчить так само, як соснові голки. Сосновички дуже вправно ховаються. Якщо людина дивиться в їх бік, вони завмирають і зливаються з сосновими гілками. Побачити їх можна лише боковим зором. Дехто стверджує, що сосновичків можна відслідкувати, якщо дуже швидко повернути голову. Продовжувати читання Легенда про боярських сосновичків

Євген Коновалець та Загін Січових стрільців у Боярці

KonovaletsІсторична довідка
щодо встановлення Меморіального барельєфу на честь Загону Січових стрільців Армії Української народної республіки та полковника Євгена Коновальця у місті Боярка, Київської області

Підготував: Хома Іван Ярославович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та етнокомунікацій Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка». Скачати з посиланнями на джерела: Історична довідка_Коновалець_Боярка Продовжувати читання Євген Коновалець та Загін Січових стрільців у Боярці

Островський Микола Олексійович (1904–1936)

Письменник, автор роману «Як гартувалася сталь». Причетний до каральних експедицій проти населення, запідозреного в контрреволюції.
Народився в сім’ї робітника гуральні. Під час німецької окупації 1918 р. брав участь у підпільній діяльності більшовиків Шепетівки. 20 липня 1919 р. вступив до комсомолу, пішов на фронт добровольцем. Воював в кавалерійській бригаді Г. Котовського і в 1-ї Кінній армії. У серпні 1920 р. під Львовом був важко поранений у спину і демобілізований.
Повернувшись у Шепетівку, став працювати в місцевому ревкомі. Брав участь у нічних обшуках і прямому пограбуванні, організованому владою – ходив по квартирах і відбирав продовольство, книги та інше майно у людей, оголошених буржуями. У 1924 р. значився комунаром Окремого Шепетівського батальйону Особливого призначення, котрий проводив зачистки місцевості – каральні експедиції проти населення, запідозреного в контрреволюції.
З 1928 р. втратив зір і був прикутий до ліжка. Придумав систему письма, написав роман про становлення радянської влади «Як гартувалася сталь» (1932–1934), який був офіційно визнаний одним з кращих творів соціалістичного реалізму. У 1935 р. Островський нагороджений орденом Леніна, йому були подаровані будинок в Сочі і квартира в Москві, присвоєно звання бригадного комісара.
Вже будучи прикутим до ліжка, майже осліплий інвалід закидав різні інстанції листами, в яких «викривав» своїх сусідів по будинку – «недорізаних буржуїв».

Джерело: Методичний збірник “Як перейменувати вулицю”. Правові засади перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд, розташованих на території населених пунктів. Український інститут національної пам’яті, Чернігівська обласна державна адміністрація, Чернігівська обласна рада, Чернігівська міська рада, Чернігівський центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого, самоврядування, керівників державних підприємств, установ і організацій. Київ-Чернігів, 2014

Иван Иванович Иванов: рассказывает Мария Кириленко (Коваленко)

І.Іванов_на могилі_Самійленка
Иван Иванов на могиле поэта Владимира Самийленко во время митинга к 100-летию со дня рождения поэта (г.Боярка).

На вопросы Радислава Кокодзея отвечает Мария Кириленко, дочь поэта-диссидента Ивана Коваленко

Одной из примет Горбачёвской перестройки и того, что «процесс пошел» было появление в печати целого ряда произведений, в которых бывшие ЗК описывали все ужасы сталинских лагерей. В Украине первым таким произведением была повесть Ивана Ивановича Иванова (это не псевдоним, а настоящее имя автора) «Колыма», которая вышла в 1988 году в №№ 8 – 9 журнала “Вітчизна”, а через год – отдельной книгой в издательстве “Советский писатель” в 1989 году. Продовжувати читання Иван Иванович Иванов: рассказывает Мария Кириленко (Коваленко)

Боярка Михайла Грушевського

Микола Кучеренко

 Хоч в радянські десятиліття можна було почути про перебування в дореволюційній Боярці-Будаївці деяких видатних людей, їхній перелік виходив у кілька разів коротшим, ніж він є тепер. Чи не найбільше табу накладалось на згадки про Михайла Грушевського.

…Набагато пізніше, вже в роки Незалежності, працюючи у групі науковців над створенням у столиці Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, я вражено побачив назву мого рідного міста в студентському щоденнику молодого Грушевського та листах його рідних, вчитувався в їхні боярські адреси, вслухався в розповіді ще живих. Так поступово розкривалася, здавалось, навіки втрачена картина перебування Великого Українця на нашій малій Батьківщині.

Схоже, що знайомство з Бояркою для Михайла Грушевського відбулося через його родичів Златоверховникових − Павлину Захарівну (сестра Михайлової матері − Глафири Захарівни) та її чоловіка Михайла Даниловича, який був у 1878 – 1908 рр. священиком гімназичної Миколаївської церкви у 1-й Київській гімназії. Студент Грушевський у 1888 − 1890 рр. мешкав у гімназичній квартирі Злотоверховникових і бував на їхній дачі в Боярці. Як і багато інших киян, Златоверховникови виїжджали влітку на відпочинок до Боярки, де мали власний будинок. Цей момент неодноразово простежується в родинному листуванні Грушевських. “Как же твое существование насчет квартиры. Они (Златоверховникови. – М. К.), должно быть, скоро в Боярку переедут”, – стурбовано запитувала Михайла Глафира Грушевська навесні 1890 р. Змінивши квартиру, він продовжував зберігати з цією родиною добрі відносини і надалі відвідував її. “Заходил я во вторник к Златоверховниковым, (…) сейчас после Тройцы они собираются выехать в Боярку”, – писав він матері 22 травня бл. 1890 р.

На жаль, тепер уже важко сказати, де саме в Боярці була дача Златоверховникових (скоріше всього, на Хрещатику чи розташованій паралельно вулиці Липки), оскільки в листах про це прямо не пишеться, та й сама дача довго не проіснувала. Відповідаючи 4 листопада 1892 р. на синів лист, Глафира Захарівна писала Михайлові: “Ты пишешь, что дача Златоверховниковых сгорела. Жаль, очень жаль, должно быть, от поджога, так хорошо была устроена”.

Після того Златоверховникови дачу в Боярці вже не відбудовували, їхні уподобання змінились на користь Фастова, але до Боярки їздила з дітьми на літо інша родичка – Марія Федорівна Ковалевська, яка була сестрою Михайлового батька – Сергія Федоровича. “А в Киеве погода теперь хорошая, каштаны и сирень цветет и так тепло и хорошо. Люди думают уже на дачу выезжать, и Златоверховниковы думают ехать в Фастов, а Ковалевская думает поехать (…) на дачу в Боярку”, – писала 13 травня 1902 р. синові Михайлові Глафира Грушевська. Це листування зайвий раз нагадує, що до революції виїзд на літні дачі вважався поміж більш-менш забезпечених киян річчю мало не обов’язковою. Численні листи свідчать, що Михайло Сергійович у ті роки й сам бував у Боярці, зокрема, відвідував відпочиваючих родичів. “Если будешь в Боярке, кланяйся от нас”, − писала Михайлові Глафира Захарівна 1 серпня 1891 р.“А ты был в Боярке или тоже все сбираешься?” – запитувала 5 серпня 1891 р. його сестра Ганна. Ніби відповідаючи їй, юнак у недатованому листі написав: “На Успенье я собрался в Боярку; там уже разъезд, публики мало”.

1

Михайлова сестра Ганна Грушевська (в заміжжі Шамраєва, Шамрай), переїхавши 1905 р. з Кавказу на постійне проживання до Києва, щороку ще з весни намагалась вивезти на дачу дітей Олю та Сергія. “В неділю приїжджав господар тієї дачі, що ми наняли в Будаєвці, недалеко від Боярки, то говорив, ще сніг лежить в лісі і що вони тільки починають орати. Лікар радив їхати якнайскорше на дачу, і я уложила собі їхати зараз після Великодня, а тепер очевидно сього не можна буде робити, бо що ж його робити на дачі, як так зимно?! Треба почекати тепла, а доти сидіти в гóроді”, − писала вона Михайлові до Львова. “Мріємо про ліс та дачу”, − писала вона в іншому листі (30 травня 1912 р.).

Разом з Ганною Сергіївною відпочивали її мати Глафира Захарівна, іноді − брат Олександр Сергійович з дружиною Ольгою Олександрівною. З листів бачимо, що вони обрали собі лісову околицю Будаївки: там було спокійно, та й житло було значно дешевше. “Милая, дорогая Галичка! Итак мы с Вами скоро увидимся. […] Конец лета проведете в Боярке, в лесу и я надеюсь, что эту зиму не будете больше болеть. Поезд из Киева утром выходит в 10 ч. 50 м. утра, так что Вы можете успеть приехать утром”, – запрошувала листом Ольга Олександрівна Ганну Сергіївну до Боярки в червні 1908 р. і додавала в іншому лист: “Усердно питаемся земляникою, берем по 4-5 фунтов и едим с молоком и сметаною». Завдяки чудовому лісові з цілющим лісовим повітрям і добротному й недорогому будаївському базарові (він, схоже, був на тому місці, що й тепер) дачники успішно поправляли здоров’я.

Чи бував тоді разом з ними у Боярці-Будаївці і сам Михайло Грушевський? Так, бував. Хоч його перебування тут було значно коротшим і змістовнішим. Він вмів, як ніхто інший, бачити і відчувати прадавню традицію поселення над Притвіркою, намагався зафіксувати її. В його виданому у Петрограді 1916 р. двотомнику “Украинский народ в его прошлом и настоящем“ є фотознімок з видом перемички між “Церковним” і “Лодочним” ставами та прилягаючої будаївської місцевості.

2

Варто наголосити, що на нашій малій Батьківщині Грушевські не почувались самотніми. Поміж усіх київських дачних передмість саме Боярка найбільше вабила українську інтелігенцію Києва, яка створила тут один зі своїх найбільших осередків. Серед них були подружжя відомих громадських діячів Федір та Віра Матушевські, історик і громадський діяч Дмитро Дорошенко, визначний лісознавець Борис Іваницький, композитор і громадський діяч Микола Лисенко, численна родина відомих вчених Кістяківських і родина Олександра Кониського, а також багато інших, менш відомих особистостей. Кожен з них вимагає окремих розповідей.

Яскравою замальовкою про один день життя вченого в Будаївці десь близько 1910 р. стали спогади з дитячих років їхньої родички Тамари Марківни Грушевської (1905 – 1992) – доньки священника (згодом єпископа), етнографа і краєзнавця Марка Грушевського (1865 – 1938). Приїхавши з дружиною та дітьми в Київ у гості до Михайла, Ганни та Олександра Грушевських, Марко Федорович довідався, що вони перебувають на дачі, тож, як згадувала Тамара Марківна, “батьки вирішили поїхати на дачу. […] Коли приїхали дачним поїздом і він відійшов, то перебігали через колії на другий бік від станції. Теклюня (покоївка Грушевських. − М. К.) вела до хати, йти було недалеко лісом. Там було багато гостей […] Гості всі були дорослі. А знайомі діти були: Катруся (донька Михайла Грушевського. − М. К.), Олюся і Сергій (діти Ганни Грушевської. − М. К.). Катруся повела в ліс, що починався зразу і ми шукали земляніку. Її було не багато. Потім позвали до столу. Він був пишно вбраний. […] Це було святково. Мабуть, чиїсь іменини. По застоллю пішли в ліс, який починався з веранди. Дехто сів на веранді, а ми, діти − гулять в різні ігри: квача, довгої лози, запалили вогнище, плигали через нього, і з нами бігав в кота і миші, і в усякі ігри Михайло Сергійович, батько і ще два чоловіки. Один, з якого я потім любувалась в Києві, бо часто зустрічала у Грушевських. Це був Мар’яненко, артист. Було якось дуже весело. Втішно. Багато співали. У матері був чудовий голос, і вони з Мар’яненком співали дуети. Але співали і всі. (…) Приїхавши додому, я все гралась з ляльками в дачу Боярка”.

3

Звернімо увагу: Тамара Марківна згадувала, що вони, «коли приїхали дачним поїздом і він відійшов, то перебігали через колії на другий бік від станції», а потім “до хати йти було недалеко лісом”. Йдеться не про ту станцію Боярка, яку ми всі добре знаємо, а про про невелику платформу в лісі біля теперішніх Лісодослідної станції та інституту “Кадри-ліс“. Старі дореволюційні довідники називали ту платформу просто “майданчиком” – через її невеликі розміри. Якщо станція Боярка призначалась переважно для мешканців Хрещатика, Липок і прилягаючих кварталів за залізницею, то “майданчик” був близьким для будаївців, що мешкали на вулицях, які ми знаємо під назвами вулиць Піщаної, Самійленка, Франка, Шевченка, Васильківської, Зеленої та ін. Схоже, що той «майданчик» перестав існувати задовго до Другої світової війни. Натомість ще довго залишався там викладений шпалами перехід через залізничне полотно, який досі пам’ятає найстарше покоління теперішніх боярчан. Від того переходу до вищеназваних будаївських вулиць стежка, дійсно, йшла через ліс. Лишається тільки по-доброму подивуватись пам’яті Тамари Марківни Грушевської, яка розповіла про свої дитячі відвідини Будаївки наприкінці свого довгого життя.

Про відпочинок когось із Грушевських у Боярці в радянські роки відомостей нема − їм уже було не до Боярки (з листування знаємо, що на початку 1920-х рр. у Ганни Грушевської від цинги та недоїдання повипадали зуби). Проте документи розповідають про приїзд 1927 р. до Будаївки вже згадуваного вище Марка Грушевського на запрошення “від Будаївської української общини (…) для відправи служб Божих всеношної 20/ХІ та літургії 21/ХІ цього (1927) р. в день нашого Храмового свята Архистратига Михаїла”.

…Тепер, через ціле століття, вже здавалось неможливим з’ясувати хоча б одну з боярських адрес Грушевських. Це не зважаючи на те, що в листі за 1908 р. ми знаходимо майже повну адресу: “Ст. Боярка Ю.З.Ж.Д. Будаевка, ул. Зеленая, дача Купріяна. Грушевскому Александру Сергеевичу”. Інший тогочасний лист був адресований також на дачу Купріяна, але вже на ім’я Ганни Грушевської (отже всі Грушевські відпочивали на одній дачі). Де ж була дача Купріяна? Чи збереглась вона до нашого часу? Мабуть, він був єдиним Купріяном на тій вулиці або й по всій Будаївці, інакше б адреса обов’язково вказувала і прізвище. І все ж розпитування людей на сучасній Зеленій вулиці показало, що ніхто з зустрічних людей ніякого Купріяна не пригадав. Здавалося, пошук зайшов у безвихідь…

4

Його продовження виявилось зовсім несподівано. Багатьом у Боярці знайомий занедбаний пустир за міським клубом біля початку вулиці Зеленої. Людська пам’ять, а ще більше – кілька вцілілих поховань засвідчують, що “пустир” колись був кладовищем (саме там були поховані загиблі вояки заснованої Михайлом Грушевським Української Народної Республіки, яким 2015 р. ентузіасти спорудили меморіал). Уцілів і старий металевий хрест з епітафією на табличці: “Лупич Іван Купріянович”. Побачивши її, відразу подумалось: Купріянович… Чи не його батько здавав Грушевським дачу? Запит на телефонну довідку виявився успішним, і з довгенького переліку сучасних боярських абонентів на прізвище Лупич (рід Лупичів − один з найстаріших і найчисленніших будаївських родів) пощастило вийти на прямого нащадка Івана Купріяновича – його онука Юрія Григоровича. Через нього від його матері Галини Прохорівни та дядька – 86-річного Михайла Івановича Лупича (помер влітку 2007 р.) пощастило довідатись, що Купріян (Купрій) Лупич до революції 1917 р. мав десь на початку Зеленої вулиці з боку лісу два дерев’яних дачних будинки (один з них був двоповерховим), які щоліта здавав відпочиваючим. Сам він з родиною мешкав неподалік, на теперішній вулиці Шевченка. З дружиною Мотрею мав численну сім’ю: дев’ятьох синів і двох дочок. То були завзяті, роботящі люди, серед синів переважали теслі та будівельники. Старий Купріян помер бл. 1932 р. у віці 97 років і нащадкам запам’ятався, як “невеликий щуплий дідок”.

Обидві Купріянові дачі, напевно, були націоналізовані з приходом більшовиків і занепали, а під час колективізації вони, за розповідями нащадків, були зруйновані й матеріал з них пішов на побудову корівників для щойно заснованого колгоспу “Інтенсивник”. Не лишилося сліду і від Купрієвої могили, яка була на вже згаданому кладовищі-пустирі − колись там спочили чи не всі будаївські Лупичі. Тепер уже важко повірити, що кладовище було обгороджене, мало двоє воріт і вишукані кам’яні надгробки з кутими огорожами. У повоєнний час з чиєїсь сатанинської волі кладовище перетворили на піщаний кар’єр. Надгробки обв’язували тросом і стягували трактором. Певно, вони, як і пісок з могил, йшли на будівельні потреби (розповідають, що так тривало, аж поки не лопнув трос, завдавши важких травм робітникові). Десь поміж тих пам’ятників зник назавжди і надробок старого Купріяна Лупича… Тож тепер на питання про адреси Грушевських у Боярці можемо відповісти, що досить точно з’ясована одна – на лісовій околиці міста при початку вулиці Зеленої, хоч будинок той не вцілів, оскільки був розібраний понад 85 років тому.

6

І все ж втрати виявились не суцільними. Як з’ясувалося, добре зберігся будинок, де мешкав з родиною сам Купріян Лупич. Він розташований на сусідній вулиці Шевченка, якраз проти автобусної зупинки “Вулиця Зелена”. Це була типова для старих українських сіл білена хата з глиняною призьбою і зеленими дерев’яними віконницями – таких у нас лишилось уже небагато. Та хата береже пам’ять про Боярку-Будаївку, яку любили Грушевські і, напевно, не раз бували під її дахом. Тепер вона залишилась єдиною ланкою, що єднає сучасну Боярку з Великим Українцем Михайлом Грушевським. Зауважимо при цьому, що сьогодні немає жодних гарантій її збереження.

***

Час усе розставляє на свої місця, і давно вже слід подумати над питанням про увічнення в нашому місті пам’яті про Михайла Грушевського. У той час, як багато наших вулиць носять імена людей, що не мали жодного відношення до Боярки і навіть не підозрювали про її існування, ми досі не маємо вулиці цього великого діяча, який мешкав у нашій Будаївці-Боярці і черпав тут сили і натхнення для своєї подвижницької праці. Думається, що найбільше підходить для перейменування вулиця Жовтнева. Тим більше, що на ній розташований Боярський краєзнавчий музей – хранитель історичної пам’яті рідного міста. Ця вулиця пам’ятає кроки великого історика і державотворця Михайла Грушевського. Час уже згадати про нього і всім нам.

Опубліковано:

Кучеренко М. Боярка Михайла Грушевського // Молодь Боярки. ─ Випуск № 10. ─ Вересень 2015 р. ─ С. 8-9.

 

Родина Матушевських

Життєпис цієї родини, як і цілих поколінь найвидатніших синів і дочок нашого народу, став можливим лише в роки незалежності. Про Федора та Віру Матушевських вчені захищають дисертації, осмислюючи їхній неабиякий внесок в українське буття на крутих поворотах історії. Хоч найбільша заслуга належить невтомному київському дослідникові Сергієві Білоконю, який ще в «ті» часи не побоявся досліджувати тему комуністичних репресій, що принесли незліченні страждання мільйонам українців. Сергій Іванович зібрав унікальний архів з тисяч репресованих родин, і ця стаття стала можливою лише завдяки зібраним ним матеріалам. А для нас Матушевські дорогі перш за все тим, що їхнє життя і невтомна праця відбувались упродовж багатьох років у нашій Будаївці/Боярці.

Федір Павлович Матушевський народився 20 червня 1869 р. (за ст. стилем) у священичій родині у містечку Смілі на півдні Київської губернії. Навчаючись у Київській духовній семінарії, став активним членом українських гуртків. Величезного значення тоді набуло для нього знайомство з видатним українським громадським діячем Олександром Кониським (до речі, його дача також була на нашому боярському Хрещатику), який виховав ціле покоління молодої української інтелігенції, серед них були, зокрема, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Василь Доманицький. Під впливом Кониського у 1898 р. до 100-річчя виходу «Енеїди» Івана Котляревського (а отже 100-річчя нової української літератури, написаної живою народною мовою) Федір Матушевський у співпраці з Єфремовим і Доманицьким видав збірник-альманах української поезії «Вік». З цього видання виросло видавництво «Вік», перші книжки якого друкувалися в Черкасах, де Ф.Матушевський на той час жив і працював. Не зважаючи на російські заборони та утиски, видавництво проіснувало до 1918 року і видало 140 назв книг. Тоді ж завдяки співпраці з журналом «Киевская старина» ‒ першим в Україні історичним часописом ‒ почалося становлення Матушевського-журналіста.

Близько 1900 р. він вступив до Дерптського (Тартуського) університету, проте не лише не перервав зв’язків з Батьківщиною, але й організував при університеті українську студентську громаду. А ще ‒ часто бував у Петербурзі, де разом з Олександром Лотоцьким займався справами українського книговидання. Саме під час однієї з петербурзьких поїздок у домі Лотоцьких студент Федір Матушевський познайомився зі студенткою Жіночого медичного інституту Вірою Олександрівною Поповою. Уродженка Москви, вона проте щиро переймалася українськими справами і вступила до численної української студентської громади Петербурга. Варто зазначити, що учасниками тієї громади були також майбутній історик і політик Дмитро Дорошенко, сестра Лесі Українки Ольга Косач (відтоді Віра з Ольгою подружились на довгі роки) та ін. «Се була взірцева пара українських громадян, що все без останку життя своє посвячували українській справі», ‒ писав пізніше про Віру Попову й Федора Матушевського у спогадах Дмитро Дорошенко.

1904 р. став вирішальним для Федора Матушевського та Віри Попової: вони завершили навчання і виїхали на Україну, а ще ‒ обвінчалися на Харківщині, куди була призначена Віра Олександрівна і де вона «с августа 1904 по ноябрь 1905-го года состояла санитарным врачем Харьковского губернского земства по Волчанскому уезду, организуя там медицинскую помощь, ведя борьбу с эпидемиями, санитарно-просветительную работу в виде популярних чтений, устраивая ясли-приюты, школьные завтраки и пр». Але праця її чоловіка була пов’язана з Києвом, тому восени 1905 р. молода лікарка, «выполняя свои обязанности вполне успешно», переїхала на Київщину, де була «допущена к исполнению по вольному найму должности боярского участкового врача Киевского уезда» − тобто до нашої Будаївки/Боярки. Щоб уявити її працю тут, варто згадати давніх земських лікарів з їхнім безкорисливим високоморальним служінням людям.

У Будаївці Віра Олександрівна одержала службове помешкання на території розташованої край лісу місцевої земської лікарні. Мабуть, багато хто з сучасних боярчан знають той комплекс одноповерхових цегляних поштукатурених будівель своєрідної архітектури, споруджений ймовірно в кінці ХІХ ст. спеціально для земської лікарні. За радянських часів там була Боярська районна лікарня, яка 1967 р. переїхала до нового двоповерхового корпусу на вулиці 40-річчя Жовтня. Той старий лікарняний комплекс (тепер його займає районний тубдиспансер) непогано зберігся до сьогодні, хоч, на жаль, тепер уже важко сказати, де саме в ньому мешкала родина Матушевських.

1Федір Павлович, оселившись у Боярці, поринув в активну літературну та журналістську працю. То був час Першої російської революції, коли захиталась самодержавна деспотія і з’явились перші ознаки послаблення жорстокого національного гніту. Засновувались перші політичні партії, зокрема Радикальна демократична партія, до комітету якої входив Матушевський. Тісна співпраця єднала його з Михайлом Грушевським, Борисом Грінченком, Сергієм Єфремовим, Юрієм Тищенком, Євгеном Чикаленком, Володимиром Леонтовичем, Методієм Павловським та багатьма іншими подвижниками українства. У справах видавництва «Вік» він їздив до Львова, наслідком чого стало співробітництво з Іваном Франком. З січня 1906 р. Матушевський став головним редактором нової української газети «Громадська думка», а після заборони того ж року цього видання російським урядом став редактором її спадкоємиці ‒ газети «Рада» ‒ єдиної в підросійській Україні щоденної української газети. Фактично, Федір Павлович став одним з піонерів української журналістики в Наддніпрянській Україні.

Важливою подією в його житті став також Український клуб ‒ літературно-художня громадська організація, заснована Миколою Лисенком 1908 в Києві на вулиці Володимирській, 42. У Клубі влаштовувалися свята пам’яті Тараса Шевченка, читання лекцій і рефератів, проводилися літературні та музично-хорові вечори, організовувалися концерти й літературні ранки для дітей. Він об’єднував навколо себе українство Києва. У 1912 р. російська адміністрація закрила Український клуб, але він того ж року відновився під назвою «Родина» (рідня, сім’я) і губернатор дозволив, мабуть, читаючи назву як російське «Рóдина» («Ну как тут запретишь?»). Якщо в Українському клубі Федір Матушевський був одним з учасників, то в клубі «Родина» його вже було обрано головою. «Родині» судилось пережити самодержавство, в його надрах навесні 1917 р. постане Українська Центральна Рада.

2Саме завдяки подружжю Матушевських ми найбільше вдячні тим, що наша Будаївка/Боярка стала одним з найважливіших осередків українського громадянства Києва. Як пригадував пізніше відомий публіцист Максим Гехтер, на території Будаївської земської лікарні, де мешкали Матушевські, «у неділю та в свята […] збиралось чимало українців, переважно літературних кругів. Широка гостинність Віри Олександрівни та «янгольська» доброта Федора Павловича Матушевського були тим цементом, що об’єднував досить пестре товариство, яке в них збиралось». Збереглись фотознімки 1908 – 1909 рр., де на території будаївської лікарні (а часом і на тлі її корпусів) зображені Матушевські разом з Оленою Пчілкою та Ольгою Косач-Кривинюк – матір’ю і сестрою Лесі Українки, Борисом Грінченком та іншими тогочасними українськими діячами. Про перебування в Будаївці у Матушевських письменника, педагога і вченого Бориса Дмитровича Грінченка варто згадати трохи більше. Забравши якраз перед цим у нього дружину, доньку і сина, невиліковний на той час туберкульоз підточував його останні сили. Намагаючись хоч якось допомогти йому, Віра Олександрівна поклала Грінченка до себе в лікарню. Втім, усе було марно, не допомогла не лише наша лісова Будаївка, але й тепла Італія, де його останнім життєвим притулком стало місто Оспедаленні, і де 6 травня 1910 р. його не стало.

А ще неподалік від Матушевських мешкали з родинами історик і публіцист Дмитро Дорошенко та адміністратор газети «Рада» Прокіп Понятенко, Андрій Макаренко − в майбутньому член Директорії, а тоді скромний дрібний урядовець на залізниці. За спогадом Дмитра Дорошенка, всі вони «наймали у селян хату й жили у ній червень, липень і до кінця серпня. Коло Будаївки був прекрасний сосновий ліс, що тягнувся аж до м. Василькова. Місцевість була дуже здорова, особливо коли хто був хворий на легені. Ми наймали хату під самим лісом. До Будаївки виїздило на дачу (літниско) багато киян, особливо таких, що були зв¢язані службою й мусіли щодня їздити до міста». До згаданих Дорошенком осіб варто додати родини Грушевських, Кістяківських, Іваницьких та ін.

Не можна оминути й того, що в Будаївці у Матушевських народилось троє синів: Юрій, Василь і Борис. Молоде подружжя активно працювало задля суспільного добра, ростило дітей і зовсім не підозрювало, які страшні події чекають на їхню сім’ю в недалекому майбутньому.

Той перший будаївський період в житті родини Матушевських, що, як тепер бачимо, був сповнений наполегливою працею, творчістю та особистим щастям, тривав дев’ять років. Його обірвала Перша світова війна, принісши нечувані лихоліття з убитими і пораненими, депортованими з Західної України (офіційно їх називали в Російській імперії «беженцами») і царськими заборонами на все українське, злиднями, голодом, епідеміями і сирітством. Віра Матушевська була переведена на роботу до Києва, і, як бачимо з довідника «Весь Киев» за 1915 р., родина оселилась на вулиці Столипінській (тепер Олеся Гончара) № 2. Лікарка Матушевська здійснювала численні обов’язки в медико-санітарному й гуманітарному напрямках; великого значення надавала вона діяльності в заснованому з початком війни «Обществе помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий». Уже згодом, по війні, документ цього Товариства засвідчив, що «член Товариства В.О.Матушевська була діяльним співробітником вищезазначеного Товариства під час імперіалістичної війни, беручи участь, яко лікар, в роботі Товариства, головним чином по обслуговуванню меддопомогою численних груп сільського та міського пролетаріату, а також трудової інтелігенції, що після евакуації Галичини були інтерновані в м. Києві, якими густо були набиті поліцейські участки м. Києва, де доводилося працювати лікареві Матушевській в дуже тяжких умовах. Окрім того, вона обслуговувала ще численні притулки для дітей біженців української та єврейської бідноти з Галичини та Волині, що розташовані були в різних кінцях м. Києва. Окрім медичної роботи лікар Матушевська ще допомагала Товариству збиранням коштів, одягу та продуктів для інтернованих та біженців, а також улаштуванням старших дітей біженців по постійних притулках та школах для науки. Не дивлячись на велике перенавантаження офіційними службовими обов’язками, яко лікаря кількох шпиталів для ранених, вона віддавала багато часу і виявляла багато відданості та енергії в цій роботі і провадила її цілком безплатно».

У той же час Федір Матушевський працював уповноваженим Всеросійського союзу земств і міст, створеного 1915 р. для допомоги цивільному населенню, яке постраждало від воєнних дій. А ще він продовжував очолювати вже згаданий нами клуб «Родина», який 1914 р. після початку війни і заборони всього українського російська влада все ж не закрила через появу при клубі шпиталю для поранених вояків. Після падіння російського самодержавства саме в «Родині» на початку березня 1917 р. була заснована Українська Центральна Рада, якій судилося увійти в історію в якості революційного парламенту України на шляху становлення незалежної держави. На тлі стрімкого наростання революційних подій протягом 1917 р., особливо після того, як владу в Росії захопили більшовики, політичні погляди Матушевського помітно радикалізувалися, перетворившись із федералістських на незалежницькі. На жаль, загрозливий стан здоров’я не дозволив йому сповна поринути в активну громадсько-політичну роботу. Не виключено, що ця хвороба стала однією з причин нового переїзду сім’ї до Будаївки.

Ми ще не знаємо всіх мотивацій повернення родини Матушевських до Будаївки. Мабуть, мало значення й те, що в ті нечувано важкі роки на селі було легше вижити. А ще схоже, що будаївська громада просила Віру Матушевську повернутись назад. Цим можна пояснити і рішення Київської повітової народної (колишньої земської) управи від 31 травня 1918 р.: «…Згідно з заключенням наради земських лікарів повіту ухвалено просити Вас повернутися на посаду лікаря Будаївської лікарні і продовжувати Вашу корисну для населення діяльність».

Повернувшись до Будаївки/Боярки, Матушевські зазначили, що за чотири роки селище зовні не дуже змінилось. Саме тоді поруч зі станцією було відкрито кінотеатр Володимира Добржанського (місце колишнього скверу з пам’ятником Леніну). Проте і в Боярці переважали явні ознаки запустіння – наслідок більшовицької навали січня-лютого 1918 р. на чолі з патологічним садистом Михайлом Муравйовим. Київ заліковував жахливі рани муравйовського погрому, і наша Боярка не була осторонь. Тут знову проявився організаторський хист і високий авторитет лікаря Віри Матушевської. Збереглись унікальні свідчення про те, як, прислухавшись до думки Віри Олександрівни, «уряд Скоропадського вирішив для дітей громадських діячів, вчителів, лікарів під час літніх вакацій 1918 року організувати неподалік Києва, у Боярці, своєрідну колонію-санаторій чи, як пізніше називали, табір відпочинку. У Боярській лікарні головним лікарем працювала Віра Олександрівна Матушевська. За її порадою, дитячу колонію-санаторій організували в будинках, покинутих їхніми власниками. Нас усіх чотирьох батьки влаштували туди на ціле літо, – пригадувала Тетяна Цимбал, сестра широко відомого на Заході (а віднедавна і в нас) митця Віктора Цимбала, і продовжувала: «Хазяйнувала у колонії вчителька Ганна Іванівна Ярошинська. Її дочка Галя була найстарша з нас усіх. А завідувачкою була лікарка Радзімовська Валентина Миколаївна, що мала двох дітей, − дочку Люсю і сина Женю… Склад дітей був гарний. Все діти української свідомої інтелігенції, гарно виховані… Пам’ятаю, що в колонії були Ніна Веселовська, Всеволод Шмиговський, Зіна Власенко, Лена, Муся і Дьомік (Володимир) Леонтовичі, Настя Стеценко, Буся (Боря) і Василь Матушевські, Юрко Юркевич, Віра Кудрицька, Олекса Барбар, Катя Говорун, Атя Симашкевич (батько − Центральна Рада, відділ середніх шкіл), Гліб Країнський, ну і, звичайно ж, Вітя, Саня, Оля, Таня Цимбали». Цей перелік прізвищ, що включав світочів українського громадянського і культурного життя, завершував Пилип Омелянович Козицький − відомий композитор. У боярській дитячій колонії він був вихователем, а тому «в колонії він організував хор, ставили вистави, практикувались вечори художньої самодіяльності. Діти вивчали і декламували патріотичні вірші».

Схоже, що Будаївка з її цілющою природою допомогла поліпшити здоров’я і Федорові Павловичу. Принаймні він знайшов у собі сили прийняти важливу пропозицію Симона Петлюри виїхати до Афін, щоб очолити Надзвичайну дипломатичну місію Української Народної Республіки у Греції. Перед від’їздом Віра Олександрівна наполягла, щоб Федора Павловича, з огляду на стан його здоров’я, супроводжував їхній старший син – 13-річний Юрій. Тоді вона ще не підозрювала, що, прощаючись 26 січня 1919 р., бачить чоловіка і сина востаннє.

У Греції Матушевський-дипломат прагнув представити світові правду про відчайдушну боротьбу України за незалежність, привернути світову громадськість на бік УНР. Разом з Модестом Левицьким − радником української місії – він почав видавати грецькою мовою «Грецько-українське рев’ю» з викладом української історії та багатовіковою традицією українсько-грецьких відносин. Тій же меті був підпорядкований його «Меморандум» для уряду Греції та закордонних дипломатів, що показав хист Федора Матушевського як здібного дипломата, економіста, культуролога. Серце Федора Павловича не витримало його напруженої роботи: 21 жовтня 1919 р. він помер і був похований в Афінах.

3 4

А що ж Віра Олександрівна? Після повернення більшовиків вона навесні 1919 р. була звільнена з лікарської посади через симпатії до «буржуїв» − тут їй мали пригадати дитячий табір відпочинку 1918 р. Проте не пройшло й року, як 15 лютого 1920 р. будаївська сільська громада на загальних зборах ухвалила просити «волостной Ревком […] о возвращении в Будаевскую сельскую больницу докторшу Матушевскую, которая прослужила в нашей больнице около 15 лет, человек хороший, отзывчивый на просьбу бедных и знаючий свое дело». Далі йшли підписи розгалужених місцевих родин Глущенків, Духліїв, Клименків, Лахтадирів, Лисенків, Лупичів, Петриченків, Прокопенків… − то був одностайний голос наших будаївських трударів.

… Віра Матушевська знову працювала в Будаївській лікарні. З документів також бачимо, що вона, як лікар Санаторно-курортного управління, працювала в Боярському санаторії № 77 (чи знає хтось поміж нас тепер, де був той санаторій?) опікувалась численними бездомними дітьми-сиротами – анемічними, хворими на туберкульоз і тиф. Як ЛІКАР ВІД БОГА, вона працювала з останніх сил, з ризиком для власного життя, пам’ятаючи Клятву Гіппократа і свій лікарський, людський обов’язок. Працювала не за гроші, бо ті ж документи засвідчують, що «В.А.Матушевская за время своей службы ординатором санатории № 77 пайкового довольствия за апрель-май и июнь, кроме двух фунтов сахару, не получила» (1921 р.), і що, за словами викликаного з Києва лікаря, «Віра Олександрівна в січні 1922 р., перебуваючи в Боярці, хворіла на висипний тиф в надзвичайно тяжкій формі з ослабленням діяльности серця, а тому я був викликаний боярським доктором Івановим [чи не батьком нашого талановитого хірурга Іванова, якого досі пам’ятають кілька поколінь вдячних боярчан? – М.К] на консиліум до хворої, причому з огляду на катастрофічний стан здоровля хорої довелося вживати надзвичайних заходів (подушки кислороду, дигітал та інш.). Після цієї недуги д[окто]р Матушевська довгий час буде непрацездатна». А 1923 р. Медико-санітарний відділ Київського губернського військового комісаріату констатував: «пупочная грижа, расхождение прямых мышц, опущение внутренностей живота, миокардит с отечностью на коленях».

Трохи отямившись від хвороби, Віра Матушевська працювала в Боярській дитячій консультації. Мабуть, і тоді дитяча консультація була розташована на Жовтневій вулиці праворуч за переїздом в одному з будинків, що очевидно до революції належав багатому домовласникові Дороганевському. 18 травня 1923 р. Будаївський райвиконком постановив будинки Дороганевського «передать в распоряжение Райисполкома для использования их по усмотрению и главным образом для размещения местных учреждений». Старші з сучасних боярчан досі пам’ятають ту стару дитячу консультацію в дерев’яному поштукатуреному і побіленому будинку, який у 1960-х рр. було обкладено цеглою.

Віра Олександрівна «з 1923 до 1928 року працювала на посаді викладача гігієни та протягом кількох років була за шкільного лікаря в Боярській залізничній № 12 [в інших документах № 13. − М.К] труд-школі», великий будинок якої був споруджений за кілька років до революцій 1917 р. для притулку дітей – сиріт залізничників (теперішня Боярська школа № 2). Також «протягом цього часу, крім безпосередньої роботи в школі, як викладача та лікаря, т. Матушівська завжди брала активну участь в громадській та професійній роботі, в обслуговуванні піонерлагерів та інших дитячих-організацій». Її уповноважували читати лекції з гігієни, санітарії, охорони материнства та дитинства, обстежувати здоров’я мешканців Будаївки, Білогородки, Горенич та інших сіл Будаївського району (Києво-Святошинським його назвуть трохи пізніше). Характерним є колективне прохання до київського окружного здороввідділу Охмадиту від громади с. Горенич Будаївського району Київської округи про призначення Віри Матушевської на посаду районного шкільно-санітарного лікаря, оскільки «за дуже довгий час своєї праці, більше 29 років в нашому районі, гр. Матушевська нашому громадянству стала незабутньою в справі лікарській і в культурно-організаційній. Її дбайливе та щире відношення до своїх обов’язків в минулий час є нам запорукою, коли вона буде в нас на цій посаді, то справа охорони здоров’я буде в певних руках, а особливо діти наших шкіл будуть під гарним протипошесним доглядом. Щиро прохаємо окрздрав не відмовити нам у цьому проханні».

Втім, вона була і вмілим хірургом: приват-доцент доктор медицини М.М.Гершун засвідчував, що «она, заведуя в течении 9 лет Боярскою участковою больницей в селе Будаевке, призводила самостоятельно гинекологические и акушерские операции, принимала гинекологических больных. Мне часто приходилось бывать у нее в больнице и ассистировать во время операций» (1925 р.). Завдяки загальній людській повазі Віра Матушевська упродовж ряду років була членом Будаївської сільської ради.

Поміж багатьох пацієнтів Віри Олександрівни хочеться згадати одного – поета Володимира Самійленка, який 1919 р. емігрував до Галичини, але через польську окупацію й тугу за рідною землею він 1924 р. повернувся до Києва, а потім оселився в Будаївці, під опікою Віри Матушевської. На жаль, хвороба після кількох років злиднів і поневірянь, за нестачі ліків виявилась фатальною − 12 серпня 1925 року він помер помер і був похований біля Михайлівської церкви.

5

Але Віра Матушевська не обмежувалась лікарською практикою. Ми вже знаємо, що вона, етнічна росіянка, уродженка Москви, разом з чоловіком Федором Матушевським стала однією з найпомітніших діячок українського громадянства. Неймовірно, але в непрості 1920-ті рр., не зважаючи на нужду і величезну зайнятість, вона продовжувала працю в Комісії для складання «Словника української живої мови» Всеукраїнської Академії Наук як нештатна співробітниця (з 1919 року).

Роботу в Києві Віра Матушевська теж не полишала, а з кінця 1920-х рр. працювала головно в медичних установах Києва (до 1936 р.), мешкала на вулиці Підвальній (тепер Ярославів Вал), 36, кв. 4 (от де не вистачає меморіальної дошки!).

Про той пізній період її життя відомо чи не найменше: родина Матушевських поповнила безмежний перелік жертв сталінських репресій. У 1929 р. у справі вигаданої в надрах ГПУ міфічної «Спілки визволення України» були ув’язнені сини – Василь і Борис Матушевські. Василь загинув, а Борис відсидів у політичному ізоляторі в Ярославлі (разом з ним там були літературознавці Сергій Єфремов, Андрій Ніковський та ін. діячі української науки і культури); після звільнення у 1938 р. був заарештований вдруге і засланий до Карелії. Після звільнення в 1940 в Україну він уже не повернувся: не було до кого.

Про стан Віри Олександрівни виразно говорить фотознімок 1933 р., з якого на нас дивиться виснажене змучене і зболене обличчя людини, яка втратила все. Арешт у 1937 р. став закономірним продовженням її страждань.

6

…В архіві Сергія Білоконя зберігаються два датовані листопадом 1943 р. листи Бориса Матушевського − на той час бійця Червоної Армії. Борис Федорович розповідав, що його 69-річна мати, лікарка з 39-річним стажем, перебуваючи в одному з таборів Мордовії, продовжує лікарську працю. Останнім часом її становище стало особливо страшним: через крайнє виснаження вона настільки ослабла, що не може самостійно пересуватись; її обікрали, тож перед початком зими вона майже роздягнута і потерпає від крайньої нужди. Він просив у свого командування та партійного керівництва Мурманської області дозволів на те, щоб поїхати в Мордовію, забрати звідти матір і перевезти її до м. Кіровська біля Мурманська під догляд дружини. Наразі важко сказати, як склалась доля тих листів, знаємо лише, що Віра Матушевська назавжди лишилась у холодній мордовській землі.

…Розповідають, що на київському Байковому кладовищі поруч з бабусиною могилою Борис Матушевський насипав два горбочки, поставив огорожу і прибив таблички з написами про матір − Віру Олександрівну Матушевську і брата − Василя Федоровича Матушевського. До маминого горбочка він сипнув жменю привезеної з Мордовії землі. Борис Федорович збирав документи, готував книжку про родину Матушевських…

… У 1977 р. на похороні Бориса Матушевського його друг, письменник Антоненко-Давидович, що теж відбув по тюрмах і таборах свої 18 літ, виголосив: «Пішов од нас останній свідомий нащадок одного з останніх родів старої чесної української інтелігенції, яка бажала добра і тільки добра любій своїй Батьківщині… Дорогий друже, хвала Богові — збулася мрія твоя: спочивати вічно в рідній українській землі. Хай же буде тобі легкою київська земля!»

Тепер ми бачимо, що збувається і мрія Матушевських про українську державність, задля здійснення якої вони віддавали всі свої сили, мрія про те, щоб чужинська неволя нужда й безправ’я більше не повертались до нас. Боярці пощастило, бо з нею пов’язали свої долі цілий ряд видатних діячів, які мають загальноукраїнське значення. Їхні імена мають бути увічнені в назвах вулиць. Для Матушевських найбільше підходить теперішня вулиця 40-річчя Жовтня, на якій розташована районна лікарня − прямий спадкоємець колишньої Будаївської земської лікарні. Чи можемо ми назвати тільки одного з подружжя: Федора Павловича чи Віру Олександрівну? Ні, бо вони обоє однаково поклали життя на вівтар служіння Батьківщині. Вулиця Родини Матушевських має стати виявом нашої запізнілої вдячності до них, поваги до багатої історії нашого рідного міста.

Микола Кучеренко.

Автор висловлює щиру вдячність докторові історичних наук

Сергію Івановичу Білоконю за надані матеріали.

Опубліковано:

Кучеренко М. Родина Матушевських // Боярка-інформ. – № 24. – 11 грудня 2015 р. ─ С. 6-7.