Життєпис цієї родини, як і цілих поколінь найвидатніших синів і дочок нашого народу, став можливим лише в роки незалежності. Про Федора та Віру Матушевських вчені захищають дисертації, осмислюючи їхній неабиякий внесок в українське буття на крутих поворотах історії. Хоч найбільша заслуга належить невтомному київському дослідникові Сергієві Білоконю, який ще в «ті» часи не побоявся досліджувати тему комуністичних репресій, що принесли незліченні страждання мільйонам українців. Сергій Іванович зібрав унікальний архів з тисяч репресованих родин, і ця стаття стала можливою лише завдяки зібраним ним матеріалам. А для нас Матушевські дорогі перш за все тим, що їхнє життя і невтомна праця відбувались упродовж багатьох років у нашій Будаївці/Боярці.
Федір Павлович Матушевський народився 20 червня 1869 р. (за ст. стилем) у священичій родині у містечку Смілі на півдні Київської губернії. Навчаючись у Київській духовній семінарії, став активним членом українських гуртків. Величезного значення тоді набуло для нього знайомство з видатним українським громадським діячем Олександром Кониським (до речі, його дача також була на нашому боярському Хрещатику), який виховав ціле покоління молодої української інтелігенції, серед них були, зокрема, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Василь Доманицький. Під впливом Кониського у 1898 р. до 100-річчя виходу «Енеїди» Івана Котляревського (а отже 100-річчя нової української літератури, написаної живою народною мовою) Федір Матушевський у співпраці з Єфремовим і Доманицьким видав збірник-альманах української поезії «Вік». З цього видання виросло видавництво «Вік», перші книжки якого друкувалися в Черкасах, де Ф.Матушевський на той час жив і працював. Не зважаючи на російські заборони та утиски, видавництво проіснувало до 1918 року і видало 140 назв книг. Тоді ж завдяки співпраці з журналом «Киевская старина» ‒ першим в Україні історичним часописом ‒ почалося становлення Матушевського-журналіста.
Близько 1900 р. він вступив до Дерптського (Тартуського) університету, проте не лише не перервав зв’язків з Батьківщиною, але й організував при університеті українську студентську громаду. А ще ‒ часто бував у Петербурзі, де разом з Олександром Лотоцьким займався справами українського книговидання. Саме під час однієї з петербурзьких поїздок у домі Лотоцьких студент Федір Матушевський познайомився зі студенткою Жіночого медичного інституту Вірою Олександрівною Поповою. Уродженка Москви, вона проте щиро переймалася українськими справами і вступила до численної української студентської громади Петербурга. Варто зазначити, що учасниками тієї громади були також майбутній історик і політик Дмитро Дорошенко, сестра Лесі Українки Ольга Косач (відтоді Віра з Ольгою подружились на довгі роки) та ін. «Се була взірцева пара українських громадян, що все без останку життя своє посвячували українській справі», ‒ писав пізніше про Віру Попову й Федора Матушевського у спогадах Дмитро Дорошенко.
1904 р. став вирішальним для Федора Матушевського та Віри Попової: вони завершили навчання і виїхали на Україну, а ще ‒ обвінчалися на Харківщині, куди була призначена Віра Олександрівна і де вона «с августа 1904 по ноябрь 1905-го года состояла санитарным врачем Харьковского губернского земства по Волчанскому уезду, организуя там медицинскую помощь, ведя борьбу с эпидемиями, санитарно-просветительную работу в виде популярних чтений, устраивая ясли-приюты, школьные завтраки и пр». Але праця її чоловіка була пов’язана з Києвом, тому восени 1905 р. молода лікарка, «выполняя свои обязанности вполне успешно», переїхала на Київщину, де була «допущена к исполнению по вольному найму должности боярского участкового врача Киевского уезда» − тобто до нашої Будаївки/Боярки. Щоб уявити її працю тут, варто згадати давніх земських лікарів з їхнім безкорисливим високоморальним служінням людям.
У Будаївці Віра Олександрівна одержала службове помешкання на території розташованої край лісу місцевої земської лікарні. Мабуть, багато хто з сучасних боярчан знають той комплекс одноповерхових цегляних поштукатурених будівель своєрідної архітектури, споруджений ймовірно в кінці ХІХ ст. спеціально для земської лікарні. За радянських часів там була Боярська районна лікарня, яка 1967 р. переїхала до нового двоповерхового корпусу на вулиці 40-річчя Жовтня. Той старий лікарняний комплекс (тепер його займає районний тубдиспансер) непогано зберігся до сьогодні, хоч, на жаль, тепер уже важко сказати, де саме в ньому мешкала родина Матушевських.
Федір Павлович, оселившись у Боярці, поринув в активну літературну та журналістську працю. То був час Першої російської революції, коли захиталась самодержавна деспотія і з’явились перші ознаки послаблення жорстокого національного гніту. Засновувались перші політичні партії, зокрема Радикальна демократична партія, до комітету якої входив Матушевський. Тісна співпраця єднала його з Михайлом Грушевським, Борисом Грінченком, Сергієм Єфремовим, Юрієм Тищенком, Євгеном Чикаленком, Володимиром Леонтовичем, Методієм Павловським та багатьма іншими подвижниками українства. У справах видавництва «Вік» він їздив до Львова, наслідком чого стало співробітництво з Іваном Франком. З січня 1906 р. Матушевський став головним редактором нової української газети «Громадська думка», а після заборони того ж року цього видання російським урядом став редактором її спадкоємиці ‒ газети «Рада» ‒ єдиної в підросійській Україні щоденної української газети. Фактично, Федір Павлович став одним з піонерів української журналістики в Наддніпрянській Україні.
Важливою подією в його житті став також Український клуб ‒ літературно-художня громадська організація, заснована Миколою Лисенком 1908 в Києві на вулиці Володимирській, 42. У Клубі влаштовувалися свята пам’яті Тараса Шевченка, читання лекцій і рефератів, проводилися літературні та музично-хорові вечори, організовувалися концерти й літературні ранки для дітей. Він об’єднував навколо себе українство Києва. У 1912 р. російська адміністрація закрила Український клуб, але він того ж року відновився під назвою «Родина» (рідня, сім’я) і губернатор дозволив, мабуть, читаючи назву як російське «Рóдина» («Ну как тут запретишь?»). Якщо в Українському клубі Федір Матушевський був одним з учасників, то в клубі «Родина» його вже було обрано головою. «Родині» судилось пережити самодержавство, в його надрах навесні 1917 р. постане Українська Центральна Рада.
Саме завдяки подружжю Матушевських ми найбільше вдячні тим, що наша Будаївка/Боярка стала одним з найважливіших осередків українського громадянства Києва. Як пригадував пізніше відомий публіцист Максим Гехтер, на території Будаївської земської лікарні, де мешкали Матушевські, «у неділю та в свята […] збиралось чимало українців, переважно літературних кругів. Широка гостинність Віри Олександрівни та «янгольська» доброта Федора Павловича Матушевського були тим цементом, що об’єднував досить пестре товариство, яке в них збиралось». Збереглись фотознімки 1908 – 1909 рр., де на території будаївської лікарні (а часом і на тлі її корпусів) зображені Матушевські разом з Оленою Пчілкою та Ольгою Косач-Кривинюк – матір’ю і сестрою Лесі Українки, Борисом Грінченком та іншими тогочасними українськими діячами. Про перебування в Будаївці у Матушевських письменника, педагога і вченого Бориса Дмитровича Грінченка варто згадати трохи більше. Забравши якраз перед цим у нього дружину, доньку і сина, невиліковний на той час туберкульоз підточував його останні сили. Намагаючись хоч якось допомогти йому, Віра Олександрівна поклала Грінченка до себе в лікарню. Втім, усе було марно, не допомогла не лише наша лісова Будаївка, але й тепла Італія, де його останнім життєвим притулком стало місто Оспедаленні, і де 6 травня 1910 р. його не стало.
А ще неподалік від Матушевських мешкали з родинами історик і публіцист Дмитро Дорошенко та адміністратор газети «Рада» Прокіп Понятенко, Андрій Макаренко − в майбутньому член Директорії, а тоді скромний дрібний урядовець на залізниці. За спогадом Дмитра Дорошенка, всі вони «наймали у селян хату й жили у ній червень, липень і до кінця серпня. Коло Будаївки був прекрасний сосновий ліс, що тягнувся аж до м. Василькова. Місцевість була дуже здорова, особливо коли хто був хворий на легені. Ми наймали хату під самим лісом. До Будаївки виїздило на дачу (літниско) багато киян, особливо таких, що були зв¢язані службою й мусіли щодня їздити до міста». До згаданих Дорошенком осіб варто додати родини Грушевських, Кістяківських, Іваницьких та ін.
Не можна оминути й того, що в Будаївці у Матушевських народилось троє синів: Юрій, Василь і Борис. Молоде подружжя активно працювало задля суспільного добра, ростило дітей і зовсім не підозрювало, які страшні події чекають на їхню сім’ю в недалекому майбутньому.
Той перший будаївський період в житті родини Матушевських, що, як тепер бачимо, був сповнений наполегливою працею, творчістю та особистим щастям, тривав дев’ять років. Його обірвала Перша світова війна, принісши нечувані лихоліття з убитими і пораненими, депортованими з Західної України (офіційно їх називали в Російській імперії «беженцами») і царськими заборонами на все українське, злиднями, голодом, епідеміями і сирітством. Віра Матушевська була переведена на роботу до Києва, і, як бачимо з довідника «Весь Киев» за 1915 р., родина оселилась на вулиці Столипінській (тепер Олеся Гончара) № 2. Лікарка Матушевська здійснювала численні обов’язки в медико-санітарному й гуманітарному напрямках; великого значення надавала вона діяльності в заснованому з початком війни «Обществе помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий». Уже згодом, по війні, документ цього Товариства засвідчив, що «член Товариства В.О.Матушевська була діяльним співробітником вищезазначеного Товариства під час імперіалістичної війни, беручи участь, яко лікар, в роботі Товариства, головним чином по обслуговуванню меддопомогою численних груп сільського та міського пролетаріату, а також трудової інтелігенції, що після евакуації Галичини були інтерновані в м. Києві, якими густо були набиті поліцейські участки м. Києва, де доводилося працювати лікареві Матушевській в дуже тяжких умовах. Окрім того, вона обслуговувала ще численні притулки для дітей біженців української та єврейської бідноти з Галичини та Волині, що розташовані були в різних кінцях м. Києва. Окрім медичної роботи лікар Матушевська ще допомагала Товариству збиранням коштів, одягу та продуктів для інтернованих та біженців, а також улаштуванням старших дітей біженців по постійних притулках та школах для науки. Не дивлячись на велике перенавантаження офіційними службовими обов’язками, яко лікаря кількох шпиталів для ранених, вона віддавала багато часу і виявляла багато відданості та енергії в цій роботі і провадила її цілком безплатно».
У той же час Федір Матушевський працював уповноваженим Всеросійського союзу земств і міст, створеного 1915 р. для допомоги цивільному населенню, яке постраждало від воєнних дій. А ще він продовжував очолювати вже згаданий нами клуб «Родина», який 1914 р. після початку війни і заборони всього українського російська влада все ж не закрила через появу при клубі шпиталю для поранених вояків. Після падіння російського самодержавства саме в «Родині» на початку березня 1917 р. була заснована Українська Центральна Рада, якій судилося увійти в історію в якості революційного парламенту України на шляху становлення незалежної держави. На тлі стрімкого наростання революційних подій протягом 1917 р., особливо після того, як владу в Росії захопили більшовики, політичні погляди Матушевського помітно радикалізувалися, перетворившись із федералістських на незалежницькі. На жаль, загрозливий стан здоров’я не дозволив йому сповна поринути в активну громадсько-політичну роботу. Не виключено, що ця хвороба стала однією з причин нового переїзду сім’ї до Будаївки.
Ми ще не знаємо всіх мотивацій повернення родини Матушевських до Будаївки. Мабуть, мало значення й те, що в ті нечувано важкі роки на селі було легше вижити. А ще схоже, що будаївська громада просила Віру Матушевську повернутись назад. Цим можна пояснити і рішення Київської повітової народної (колишньої земської) управи від 31 травня 1918 р.: «…Згідно з заключенням наради земських лікарів повіту ухвалено просити Вас повернутися на посаду лікаря Будаївської лікарні і продовжувати Вашу корисну для населення діяльність».
Повернувшись до Будаївки/Боярки, Матушевські зазначили, що за чотири роки селище зовні не дуже змінилось. Саме тоді поруч зі станцією було відкрито кінотеатр Володимира Добржанського (місце колишнього скверу з пам’ятником Леніну). Проте і в Боярці переважали явні ознаки запустіння – наслідок більшовицької навали січня-лютого 1918 р. на чолі з патологічним садистом Михайлом Муравйовим. Київ заліковував жахливі рани муравйовського погрому, і наша Боярка не була осторонь. Тут знову проявився організаторський хист і високий авторитет лікаря Віри Матушевської. Збереглись унікальні свідчення про те, як, прислухавшись до думки Віри Олександрівни, «уряд Скоропадського вирішив для дітей громадських діячів, вчителів, лікарів під час літніх вакацій 1918 року організувати неподалік Києва, у Боярці, своєрідну колонію-санаторій чи, як пізніше називали, табір відпочинку. У Боярській лікарні головним лікарем працювала Віра Олександрівна Матушевська. За її порадою, дитячу колонію-санаторій організували в будинках, покинутих їхніми власниками. Нас усіх чотирьох батьки влаштували туди на ціле літо, – пригадувала Тетяна Цимбал, сестра широко відомого на Заході (а віднедавна і в нас) митця Віктора Цимбала, і продовжувала: «Хазяйнувала у колонії вчителька Ганна Іванівна Ярошинська. Її дочка Галя була найстарша з нас усіх. А завідувачкою була лікарка Радзімовська Валентина Миколаївна, що мала двох дітей, − дочку Люсю і сина Женю… Склад дітей був гарний. Все діти української свідомої інтелігенції, гарно виховані… Пам’ятаю, що в колонії були Ніна Веселовська, Всеволод Шмиговський, Зіна Власенко, Лена, Муся і Дьомік (Володимир) Леонтовичі, Настя Стеценко, Буся (Боря) і Василь Матушевські, Юрко Юркевич, Віра Кудрицька, Олекса Барбар, Катя Говорун, Атя Симашкевич (батько − Центральна Рада, відділ середніх шкіл), Гліб Країнський, ну і, звичайно ж, Вітя, Саня, Оля, Таня Цимбали». Цей перелік прізвищ, що включав світочів українського громадянського і культурного життя, завершував Пилип Омелянович Козицький − відомий композитор. У боярській дитячій колонії він був вихователем, а тому «в колонії він організував хор, ставили вистави, практикувались вечори художньої самодіяльності. Діти вивчали і декламували патріотичні вірші».
Схоже, що Будаївка з її цілющою природою допомогла поліпшити здоров’я і Федорові Павловичу. Принаймні він знайшов у собі сили прийняти важливу пропозицію Симона Петлюри виїхати до Афін, щоб очолити Надзвичайну дипломатичну місію Української Народної Республіки у Греції. Перед від’їздом Віра Олександрівна наполягла, щоб Федора Павловича, з огляду на стан його здоров’я, супроводжував їхній старший син – 13-річний Юрій. Тоді вона ще не підозрювала, що, прощаючись 26 січня 1919 р., бачить чоловіка і сина востаннє.
У Греції Матушевський-дипломат прагнув представити світові правду про відчайдушну боротьбу України за незалежність, привернути світову громадськість на бік УНР. Разом з Модестом Левицьким − радником української місії – він почав видавати грецькою мовою «Грецько-українське рев’ю» з викладом української історії та багатовіковою традицією українсько-грецьких відносин. Тій же меті був підпорядкований його «Меморандум» для уряду Греції та закордонних дипломатів, що показав хист Федора Матушевського як здібного дипломата, економіста, культуролога. Серце Федора Павловича не витримало його напруженої роботи: 21 жовтня 1919 р. він помер і був похований в Афінах.
А що ж Віра Олександрівна? Після повернення більшовиків вона навесні 1919 р. була звільнена з лікарської посади через симпатії до «буржуїв» − тут їй мали пригадати дитячий табір відпочинку 1918 р. Проте не пройшло й року, як 15 лютого 1920 р. будаївська сільська громада на загальних зборах ухвалила просити «волостной Ревком […] о возвращении в Будаевскую сельскую больницу докторшу Матушевскую, которая прослужила в нашей больнице около 15 лет, человек хороший, отзывчивый на просьбу бедных и знаючий свое дело». Далі йшли підписи розгалужених місцевих родин Глущенків, Духліїв, Клименків, Лахтадирів, Лисенків, Лупичів, Петриченків, Прокопенків… − то був одностайний голос наших будаївських трударів.
… Віра Матушевська знову працювала в Будаївській лікарні. З документів також бачимо, що вона, як лікар Санаторно-курортного управління, працювала в Боярському санаторії № 77 (чи знає хтось поміж нас тепер, де був той санаторій?) опікувалась численними бездомними дітьми-сиротами – анемічними, хворими на туберкульоз і тиф. Як ЛІКАР ВІД БОГА, вона працювала з останніх сил, з ризиком для власного життя, пам’ятаючи Клятву Гіппократа і свій лікарський, людський обов’язок. Працювала не за гроші, бо ті ж документи засвідчують, що «В.А.Матушевская за время своей службы ординатором санатории № 77 пайкового довольствия за апрель-май и июнь, кроме двух фунтов сахару, не получила» (1921 р.), і що, за словами викликаного з Києва лікаря, «Віра Олександрівна в січні 1922 р., перебуваючи в Боярці, хворіла на висипний тиф в надзвичайно тяжкій формі з ослабленням діяльности серця, а тому я був викликаний боярським доктором Івановим [чи не батьком нашого талановитого хірурга Іванова, якого досі пам’ятають кілька поколінь вдячних боярчан? – М.К] на консиліум до хворої, причому з огляду на катастрофічний стан здоровля хорої довелося вживати надзвичайних заходів (подушки кислороду, дигітал та інш.). Після цієї недуги д[окто]р Матушевська довгий час буде непрацездатна». А 1923 р. Медико-санітарний відділ Київського губернського військового комісаріату констатував: «пупочная грижа, расхождение прямых мышц, опущение внутренностей живота, миокардит с отечностью на коленях».
Трохи отямившись від хвороби, Віра Матушевська працювала в Боярській дитячій консультації. Мабуть, і тоді дитяча консультація була розташована на Жовтневій вулиці праворуч за переїздом в одному з будинків, що очевидно до революції належав багатому домовласникові Дороганевському. 18 травня 1923 р. Будаївський райвиконком постановив будинки Дороганевського «передать в распоряжение Райисполкома для использования их по усмотрению и главным образом для размещения местных учреждений». Старші з сучасних боярчан досі пам’ятають ту стару дитячу консультацію в дерев’яному поштукатуреному і побіленому будинку, який у 1960-х рр. було обкладено цеглою.
Віра Олександрівна «з 1923 до 1928 року працювала на посаді викладача гігієни та протягом кількох років була за шкільного лікаря в Боярській залізничній № 12 [в інших документах № 13. − М.К] труд-школі», великий будинок якої був споруджений за кілька років до революцій 1917 р. для притулку дітей – сиріт залізничників (теперішня Боярська школа № 2). Також «протягом цього часу, крім безпосередньої роботи в школі, як викладача та лікаря, т. Матушівська завжди брала активну участь в громадській та професійній роботі, в обслуговуванні піонерлагерів та інших дитячих-організацій». Її уповноважували читати лекції з гігієни, санітарії, охорони материнства та дитинства, обстежувати здоров’я мешканців Будаївки, Білогородки, Горенич та інших сіл Будаївського району (Києво-Святошинським його назвуть трохи пізніше). Характерним є колективне прохання до київського окружного здороввідділу Охмадиту від громади с. Горенич Будаївського району Київської округи про призначення Віри Матушевської на посаду районного шкільно-санітарного лікаря, оскільки «за дуже довгий час своєї праці, більше 29 років в нашому районі, гр. Матушевська нашому громадянству стала незабутньою в справі лікарській і в культурно-організаційній. Її дбайливе та щире відношення до своїх обов’язків в минулий час є нам запорукою, коли вона буде в нас на цій посаді, то справа охорони здоров’я буде в певних руках, а особливо діти наших шкіл будуть під гарним протипошесним доглядом. Щиро прохаємо окрздрав не відмовити нам у цьому проханні».
Втім, вона була і вмілим хірургом: приват-доцент доктор медицини М.М.Гершун засвідчував, що «она, заведуя в течении 9 лет Боярскою участковою больницей в селе Будаевке, призводила самостоятельно гинекологические и акушерские операции, принимала гинекологических больных. Мне часто приходилось бывать у нее в больнице и ассистировать во время операций» (1925 р.). Завдяки загальній людській повазі Віра Матушевська упродовж ряду років була членом Будаївської сільської ради.
Поміж багатьох пацієнтів Віри Олександрівни хочеться згадати одного – поета Володимира Самійленка, який 1919 р. емігрував до Галичини, але через польську окупацію й тугу за рідною землею він 1924 р. повернувся до Києва, а потім оселився в Будаївці, під опікою Віри Матушевської. На жаль, хвороба після кількох років злиднів і поневірянь, за нестачі ліків виявилась фатальною − 12 серпня 1925 року він помер помер і був похований біля Михайлівської церкви.
Але Віра Матушевська не обмежувалась лікарською практикою. Ми вже знаємо, що вона, етнічна росіянка, уродженка Москви, разом з чоловіком Федором Матушевським стала однією з найпомітніших діячок українського громадянства. Неймовірно, але в непрості 1920-ті рр., не зважаючи на нужду і величезну зайнятість, вона продовжувала працю в Комісії для складання «Словника української живої мови» Всеукраїнської Академії Наук як нештатна співробітниця (з 1919 року).
Роботу в Києві Віра Матушевська теж не полишала, а з кінця 1920-х рр. працювала головно в медичних установах Києва (до 1936 р.), мешкала на вулиці Підвальній (тепер Ярославів Вал), 36, кв. 4 (от де не вистачає меморіальної дошки!).
Про той пізній період її життя відомо чи не найменше: родина Матушевських поповнила безмежний перелік жертв сталінських репресій. У 1929 р. у справі вигаданої в надрах ГПУ міфічної «Спілки визволення України» були ув’язнені сини – Василь і Борис Матушевські. Василь загинув, а Борис відсидів у політичному ізоляторі в Ярославлі (разом з ним там були літературознавці Сергій Єфремов, Андрій Ніковський та ін. діячі української науки і культури); після звільнення у 1938 р. був заарештований вдруге і засланий до Карелії. Після звільнення в 1940 в Україну він уже не повернувся: не було до кого.
Про стан Віри Олександрівни виразно говорить фотознімок 1933 р., з якого на нас дивиться виснажене змучене і зболене обличчя людини, яка втратила все. Арешт у 1937 р. став закономірним продовженням її страждань.
…В архіві Сергія Білоконя зберігаються два датовані листопадом 1943 р. листи Бориса Матушевського − на той час бійця Червоної Армії. Борис Федорович розповідав, що його 69-річна мати, лікарка з 39-річним стажем, перебуваючи в одному з таборів Мордовії, продовжує лікарську працю. Останнім часом її становище стало особливо страшним: через крайнє виснаження вона настільки ослабла, що не може самостійно пересуватись; її обікрали, тож перед початком зими вона майже роздягнута і потерпає від крайньої нужди. Він просив у свого командування та партійного керівництва Мурманської області дозволів на те, щоб поїхати в Мордовію, забрати звідти матір і перевезти її до м. Кіровська біля Мурманська під догляд дружини. Наразі важко сказати, як склалась доля тих листів, знаємо лише, що Віра Матушевська назавжди лишилась у холодній мордовській землі.
…Розповідають, що на київському Байковому кладовищі поруч з бабусиною могилою Борис Матушевський насипав два горбочки, поставив огорожу і прибив таблички з написами про матір − Віру Олександрівну Матушевську і брата − Василя Федоровича Матушевського. До маминого горбочка він сипнув жменю привезеної з Мордовії землі. Борис Федорович збирав документи, готував книжку про родину Матушевських…
… У 1977 р. на похороні Бориса Матушевського його друг, письменник Антоненко-Давидович, що теж відбув по тюрмах і таборах свої 18 літ, виголосив: «Пішов од нас останній свідомий нащадок одного з останніх родів старої чесної української інтелігенції, яка бажала добра і тільки добра любій своїй Батьківщині… Дорогий друже, хвала Богові — збулася мрія твоя: спочивати вічно в рідній українській землі. Хай же буде тобі легкою київська земля!»
Тепер ми бачимо, що збувається і мрія Матушевських про українську державність, задля здійснення якої вони віддавали всі свої сили, мрія про те, щоб чужинська неволя нужда й безправ’я більше не повертались до нас. Боярці пощастило, бо з нею пов’язали свої долі цілий ряд видатних діячів, які мають загальноукраїнське значення. Їхні імена мають бути увічнені в назвах вулиць. Для Матушевських найбільше підходить теперішня вулиця 40-річчя Жовтня, на якій розташована районна лікарня − прямий спадкоємець колишньої Будаївської земської лікарні. Чи можемо ми назвати тільки одного з подружжя: Федора Павловича чи Віру Олександрівну? Ні, бо вони обоє однаково поклали життя на вівтар служіння Батьківщині. Вулиця Родини Матушевських має стати виявом нашої запізнілої вдячності до них, поваги до багатої історії нашого рідного міста.
Микола Кучеренко.
Автор висловлює щиру вдячність докторові історичних наук
Сергію Івановичу Білоконю за надані матеріали.
Опубліковано:
Кучеренко М. Родина Матушевських // Боярка-інформ. – № 24. – 11 грудня 2015 р. ─ С. 6-7.